А тепер, крім усіх його переживань, є ще й ниючий біль розлуки з коханою. Чи зустріне він ще у житті таку дівчину, як Тамара? Про те, щоб повернутись до неї, Дмитро і не думав.
Лежачи на фуфайці серед розбитих брил граніту, Чилікін в душі заздрив вилицюватому Клюєву. Скоро до нього приїде Катя, забере його додому. Вони відсвяткують гучне весілля і заживуть під одним дахом спокійно й радісно, по-людськи хороше. І назавжди забуде Клюєв своє минуле. А Тамара на вдачу така, як Катя. Коли б Дмитро признався їй, можливо, й заспокоїлося б його серце, закінчилися б усі муки…
– Чилікін, ти що, заснув, не обзиваєшся? Давай до начальства. Чого дивишся на мене? Терміново викликають тебе, – почувся голос шофера, який возив на новенькому ГАЗ-67 головного інженера кар'єру.
Дмитро здригнувся, наче його вдарили батогом. «Яка це термінова справа у головного інженера до мене? – подумав він. – І в обличчя мене не знає, а кличе до себе. Може. Клюєв має рацію. Можливо, справді мене вирішили преміювати?»
Та хвилювання чомусь не минало. Навпаки, навколишня тиша, вилискуюче від швидкої ходи обличчя посланця посилювали тривогу. Дмитро встав на ноги, поволі підняв з землі фуфайку, струсив з вицвілих штанів крихти граніту і пішов слідом за водієм.
У наспіх збитій з дощок конторі кирпатенька секретарша якось загадково подивилася на Дмитра і пішла доповісти головному інженеру. Повернувшись, підкреслено ввічливо сказала:
– Заходьте, Чилікін.
Дмитро, засунувши в кишеню картуза, зайшов до кабінету і не побачив привітної посмішки на добродушному втомленому обличчі головного інженера кар'єру. Він зустрівся з настороженим суворим поглядом.
– Тут до вас з Криму приїхали… Хочуть поговорити…
При згадці про Крим Дмитро відчув, як відхлинула кров йому од обличчя. Раптово спітніли долоні рук. За якусь долю секунди в пам'яті промайнули вечірні вогні Євпаторії, квартира Волкової на Роздольній вулиці, розгублений погляд сонного Вітковського і потемніле, перекошене обличчя Ключини. Потім згадалися слова товстенького лікаря, приїзд судекспертів, виклик до прокуратури. Все пружне мускулисте тіло Чилікіна враз обм'якло, в роті відчувся огидний металевий присмак. Але Дмитро переборов раптову слабість і спокійно запитав:
– А хто це хоче зі мною бачитись?
– Я, – почувся ззаду приємний чоловічий голос.
На середину кабінету вийшов гарний на вигляд юнак, років двадцяти семи, високий, плечистий, з непокірною шапкою золотих кучерів на голові.
– Щось я вас не пам'ятаю, – кинув на нього Дмитро меткий погляд темних очей і відразу насторожився.
– Охоче відрекомендуюсь, – стримано промовив незнайомий. – Слідчий Крилатий.
ПЕРШИЙ ДОПИТ
Поки кирпатенька секретарша відчиняла сусідню кімнату, Чилікін гарячково копався в здогадках, навіщо він потрібен кримському слідчому? Невже в справі Ключини? Але ж вона припинена за відсутністю злочину. Так йому сказала сама Тулякова, коли востаннє викликала в прокуратуру. Може, стала відомою історія з підробкою атестата? Але через такі дрібниці навряд чи послали б працівника обласної прокуратури в це далеке відрядження. А одеська подія у сквері нічого спільного з Кримом не мала, щоб нею цікавився слідчий із Сімферополя.
– Будь ласка, – захопленим поглядом провела гостя секретарка, відчиняючи двері порожньої кімнати.
– Дякую, – злегка схилив Крилатий кучеряву голову. От і прийшла відповідальна хвилина у веденні повторного слідства справи 3-172 (г). Стане допит Чилікіна поворотним пунктом в ході всього слідства чи зостанеться вірним висновок слідчого Тулякової? Адже до самої цієї зустрічі на кар'єрі Крилатий не міг поки що відповісти на основне питання: який Чилікін зараз, хороша він людина чи погана, злочинець чи ні в чому не винний робітник?
За вікном зненацька знявся вітер і поніс уздовж висілка пожовкле листя. На телефонних дротах, натягнутих між тимчасовими стовпами, плутались довгі нитки «бабиного літа». Крізь хмари синіло кришталево-чисте небо.
Скинувши плащ, Крилатий, не кваплячись, причесав волосся і сів за стіл. Діловито поклав перед собою чистий аркуш паперу, відкрив авторучку, прочистив перо. Роблячи все це, він непомітно поглядав на Чилікіна, який стояв біля дверей.
«На портреті він набагато молодший, – подумав Крилатий. – І погляд зовсім інший, щось жалібне в ньому і водночас зухвале, потайне…»
Показав очима на стілець:
– Сідайте. Чого ж ви стоїте?
– Дякую, – неохоче присів Чилікін. Хвилясте волосся, яке дивно збилося під головним убором, трохи уродувало його. Але великі карі очі розумно дивилися з-під густих він і згладжували цей дефект. Зовнішність Чилікіна викликала симпатію. Такий хлопець має подобатись дівчатам. Хороше у нього обличчя, тільки якесь змучене.
– Паліть, – запропонував Крилатий і поклав на стіл пачку «Бєломорканалу», яка зосталася у нього від домашніх запасів.
– З великим задоволенням, – взяв цигарку Чилікін і, наче виправдовуючись, додав: – Куриво до нас рідко завозять…
Він пом'яв пальцями картонний мундштук, затримався поглядом на марці тютюнової фабрики, припалив від протягнутого Крилатим сірника. З насолодою глибоко затягся раз і ще раз.
– Давненько не палив кримських цигарок. Люблю феодосійський «Бєломор».
– Я теж віддаю перевагу цигаркам цієї фабрики, – пройшовся по кімнаті Крилатий і, схрестивши пальці, сів на підвіконня. – Ви часом не здогадуєтесь, чого я приїхав сюди із Сімферополя?
Так прямо поставлене питання стурбувало Чилікіна. Адже тільки-но він сам думав про це. Але вигляду не подав. Невимушено відкинувся на спинку стільця, збив з цигарки попіл і спокійно, відповів:
– Не маю й уяви.
«Він чудово володіє собою…» – подумав Крилатий.
– І ніяких гріхів не маєте? – запитав голосно.
– Чому? Гріхи є, – добродушно заперечив Чилікін, – але не такі, щоб через них працівники прокуратури подорожували з Криму до Сибіру. Такої честі можуть бути удостоєні тільки громадяни, які серйозно завинили. А я що?..
– Ну що ж, – встав Крилатий з підвіконня і пересів за стіл. – Ми вже люди дорослі і будемо говорити відверто. Так ось, я приїхав до вас у справі Івана Ключини. Пригадуєте такого?
– Ще б пак! Друзями були, – затягуючись цигаркою, відповів Чилікін. – По-дурному помер хлопець, – додав він із зітханням. – Досі як живий стоїть перед очима. Треба ж бул® йому спіткнутися тоді в сінях…
Крилатий співчутливо промовив:
– Всяке трапляється. Але ви, я бачу, не зовсім точно інформовані про цей випадок.
– Чому ж? – з недовірою перепитав Чилікін.