– Дурень ваш комсорг цеху, якщо він тебе назвав неповнолітнім злочинцем. І перестраховщик до того ж, – сердито сказав Ключина, якого глибоко схвилювала розповідь Чилікіна. – Так, ти помилився в дитинстві і, можливо, дуже схибив. Буває всяке. Але ж ти зрозумів свій промах, покінчив з минулим. І довів це не на словах, а на ділі. Хто ж тепер має право дорікати тобі за колишнє? Ти зараз такий же боєць, як і кожен з нас. А може, ще й кращий. Обов'язково подавай заяву. Це допоможе тобі відчути себе міцніше на новому шляху. Рекомендації даємо ми з Володею. Третю напише комсорг батальйону Клим Юхта. Я сам з ним поговорю. А зараз відпочивай. Завтра похід, востаннє покрокуємо разом. На добраніч.
Та не зразу заснув Чилікін, забравшись під солдатську ковдру. Він довго лежав, розкривши очі, і з вдячністю думав, скільки хороших, щирих людей зустрічається йому в житті. І скільки ще зустрінеться…
Не підвів, не помилився Іван Ключина, щиро радячи Дмитру подати заяву про вступ до комсомолу.
На ротних зборах, а потім на бюро батальйону йому повірили, прийняли в дружню комсомольську сім'ю.
Дмитро пригадав, як в колонії підбурювач і підлабузник Колька Фортуна, той самий, що зіпсував і підкинув йому викрадений адрес, призначений заводським шефам, казав хлопцям, що тільки дурний і малий говорить правду. Ні! Дмитро недаремно відкрив свою душу перед Ключиною і комсомольцями роти. Як легко стало йому після того нести сувору солдатську службу, мріяти про завтрашній день. Шкода тільки, що Іван і Володя їхали додому…
Їх прощання було по-чоловічому скупим на слова і жести. Ключина і Вітковський гаряче потисли Чилікіну руку, по-дружньому підморгнули, попросили писати.
Він взяв їхні адреси, постояв до відходу поїзда біля вагона.
Тоді Вітковський і запропонував:
– Давайте, хлопці, всі знову зустрінемось в Євпаторії? Вступимо до технікуму фізичної культури. Чим це погано? Станемо викладачами фізкультури, пропагандистами спорту. Разом на одній квартирі будемо жити. Здорово. Їй-богу!
– Я – за! – першим погодився Ключина. – Мама ще в минулому році до старшого брата в Сибір поїхала, так що в Керчі мені самому робити нічого, можу переселитись в Євпаторію. А мати спеціальну спортивну освіту – річ непогана.
– А ти як, Дімко? – запитав Вітковський, вичікувально дивлячись на мовчазного Чилікі-на. – Хіба від друзів відстанеш, від компанії одіб'єшся?
– Приїду, – твердо мовив той. приймаючи пропозицію. – Тільки ось відслужу своє. Спорт мені теж до душі, самі знаєте.
– Дивись же! – жартома погрозив йому пальцем Вітковський. – Дав же слово!
Його голос заглушив баритон паровозаю Блакитний експрес віз друзів Чилікіна на захід.
ЛИСТ З ЄВПАТОРІЇ
А через рік в ту ж пору, тим же експресом Чилікін і сам повернувся додому. Побачився з матір'ю, поголився в перукарні і зразу побіг на завод. Тягнуло в рідний цех, до хлопців. Дуже хотілося після тривалої розлуки побачитись з майстром Кузьмою Кузьмичем Червонцевим.
Ось і знайома вулиця, прохідна, знайоме гудіння станків. До чого ж приємно відвиклому солдатському вуху чути його!
– Ви до кого, хлопче? – не впізнав Чилікіна вахтер, спритний дідок.
– До всіх! – широко посміхнувся Дмитро. – Добридень, дядю Федя!
– Чилікін Дмитро! – вдарив себе по гострих колінах вахтер і аж присів від здивування. – Дивись, яким орлом став. Не впізнаєш!
Ці ж слова Дмитрові говорили і бригадир, і майстер Червонцев, і голова робіткому, і всі інші, з ким він зустрічався на заводі. Чилікін і справді мав хороший вигляд. Служба в армії помітно змінила його зовнішність.
– Відпочинеш чи зразу з корабля на бал? – поцікавився Червонцев, привівши Чилікіна до себе в конторку. – Робота для тебе є, сподобається.
– Днів через два вийду, сам скучив за лещатами, – відповів Дмитро. – Попрацюю трохи, а тоді в технікум вступлю. Я, Кузьмо Кузьмичу, вирішив вчитись.
– Що ж, справа хороша, – схвально відгукнувся Червонцев. – Наука в ліс не веде, а з лісу виводить.
– Значить, благословляєте.
– Так.
З поверненням Дмитра мати наче помолодшала. Потай складала йому на костюм гроші: хотіла на день народження зробити приємний подарунок. І все частіше задумувалась над тим, чи варто їхати синові в Євпаторію. Адже у нього зовсім інше покликання. Майстер Червонцев скільки разів говорив їй, що у Дмитра золоті руки слюсаря. З нього міг би вийти прекрасний лекальник. А освіту можна одержати заочно, і краще б не фізкультурну, а технічну, яка більше принесла б користі.
Вона якось і сказала Дмитрові про це.
– Ні, мамо, я вже так вирішив, – уважно вислухавши її, відповів він. – Бути викладачем не менш цікаво, ніж металістом.
Мати не заперечувала: розуміла, що синові видніше, ким бути в житті. Хай робить так, як вважає за потрібне. Адже хлопець уже дорослий, комсомолець, армію відслужив. Мусить розбиратися, що й до чого.
Та перед від'їздом до Євпаторії Дмитро раптом занедужав: розігрівшись після роботи, випив кухоль холодного пива і захворів на фолікулярну ангіну. Довелося лягти в ліжко, правда, після категоричних наполягань лікаря.
І раптом прийшов короткий, тривожний лист від Вітковського:
«Дмитре, що ти собі думаєш? Днями закінчує роботу прийомна комісія. Поспішай, бо інакше не бачити тобі технікуму. Чи, може, вже вирішив не вступати? Тоді навіщо давав обіцянку? Ми з Іваном зовсім не шкодуємо. Перший курс з божою допомогою закінчили на «відмінно». Бери приклад, кримська твоя душа!
Словом, чекаємо. Приїзди!»
На другий день Дмитро знявся з військового обліку, взяв відкріплення в міськкомі комсомолу і виїхав автобусом до Євпаторії. Навчання разом з армійськими друзями обіцяло цікаве студентське життя.
Та коли Дмитро приїхав до Євпаторії, він ні Вітковського, ні Ключини в технікумі не застав. Володимира викликав телеграмою в Керч батько, який збирався в далеке плавання на науково-дослідному судні «Жуковський», а Івана міськком комсомолу терміново послав з агітбригадою в підшефний район. До їх повернення Дмитро вирішив тимчасово влаштуватись десь на квартирі. В цьому йому допомогла двірничка технікуму, привівши хлопця до своєї сестри.
Несподівано Дмитро дізнався, що прийом документів у технікумі на загальних підставах припинено. Але у демобілізованих, що мали середню освіту, їх ще брали. Та, на жаль, у нього не було атестата зрілості, тож поза конкурсом потрапити до технікуму йому не пощастить. Дмитрові стало дуже прикро, що не доведеться вчитися разом з Вітковським і Ключиною. Вони ще подумають, що він зрадив своєму слову, даному рік тому на пероні алма-атинського вокзалу. А тут, як на гріх, обидва поїхали до Євпаторії. І порадитись нема з ким.
Повернувшись на квартиру, він розповів про свою невдачу хазяйчиному синові Жорику, прищуватому хлопцю, який працював палітурником в одній артілі. Жорик любив стильно одягатись, танцювати й просиджувати вечори в ресторанах.
Примруживши мигдалевого кольору око, він облизався, як кіт, і прогугнявив:
– Пляшка коньячку, парочка порцій лимону в цукрові, фужер аліготе – і ти будеш студентом. Гарантія – стопроцентна.
– А як ти це зробиш? – з сумнівом поцікавився Дмитро. – У тебе там є знайомі?
– Я роблю зараз в технікумі одне дільце, – загадково натякнув Жорик. – Так, що маю доступ до декого і дечого. Словом, все буде в ажурі. Гуд бай!
На другий день він повернувся додому раніше ніж завжди і підморгнув Дмитрові.
– Все в порядочку. Дільце зроблено.
– Ти серйозно? – зраділо запитав у нього Дмитро.
– Жорик жартувати не любить, – вийняв той з кишені вчетверо складений аркуш. Розправивши його, поклав на стіл. Це був атестат зрілості, виданий Сквирською середньою школою Львівської області учениці десятого класу Ганні Загатченко.