З важкої задуми Чилікіна вивів голос Вітковського:
– В тому, що трапилось, я теж винен. І не менше, ніж ти. Це була моя ідея вступити всім до технікуму, жити на одній квартирі. Цё я запропонував відсвяткувати новосілля. Якщо посадять тебе, то мушу сісти і я.
– Ти не маєш відношення до смерті Івана, – підняв голову Чилікін.
– Ні, маю.
– Яке?
– А таке, що Іван напився, що я залишив вас двох, що не встиг стримати тебе…
– Не будь наївним. Для слідства це не доказ, щоб посадити тебе за грати. 1 не видумуй дурниць, не бери на себе зайвої вини.
– Тоді й ти не винен ні в чому.
– Значить, обіцяєш мовчати?
– Як склеп Тамерлана.
– Слово честі?
– Дімо, хіба я тобі не товариш? – з докором глянув на Чилікіна Вітковський. – Можеш бути спокійним, з мене не вирвуть зізнання. Тільки давай подумаєм, що говорити всім, в тому числі й слідчому. До прокуратури нас, звичайно, покличуть і, можливо, не один раз…
Чилікін встав з ліжка, заклав за спину руки, пройшовся по кімнаті Зупинився, нервовим рухом скуйовдив чуба. Потім повернувся до Вітковського і твердо промовив:
– А говорити будемо ось що: святкували новосілля, Іван вийшов, впав у сінях…
– У дворі, – поправив його Вітковський.
Чилікін заперечливо похитав головою:
– Ні, в сінях. У дворі могли бачити, як він падав. Пригадуєш, весь забруднений повернувся до кімнати? Треба стверджувати, що Іван впав у сінях і вдарився в стіну. Я навіть вм'ятину в штукатурці зробив, коли йшов дзвонити по телефону. Це для того, щоб переконливіше було, від чого стався крововилив у мозок. І більше ні слова, розумієш?
– Добре, якби це саме говорила хазяйка.
– А ми при ній навмисне заведемо про це мову. Вона прийме все за чисту монету і скрізь буде говорити, що її квартирант Ключина помер своєю смертю.
– Це правильно, – погодився з ним Вітковський, гризучи від хвилювання кінчик галстука. – А три свідки – це вже сила!..
Так вони організували таємну змову, не задумуючись про її наслідки. Приховати правду про смерть Ключини Чилікіна змусив страх перед покаранням, а Вітковського – жалість до товариша, якому загрожувала тюрма. Хлопці забули тоді про одне: всякий злочин рано чи пізно буде розкрито.
Слідчий Тулякова повірила їхнім свідченням. Маючи справу з майбутніми викладачами, комсомольцями, вона просто не сподівалась, що вони приховають од неї істину. І слідство було припинено.
Проходили дні, були вже перші числа травня, а Чилікін не міг заспокоїтись. Його на кожному кроці переслідував образ померлого друга. Він навіть боявся голосно назвати ім'я Ключини. Вітковському, який не відчував за собою безпосередньої вини в смерті Івана, було краще на душі. Але він теж почував себе незручно, коли згадував, що обдурив на допитах слідчого.
Якось, вийшовши з Вітковським із студентської їдальні, Чилікін обвів сумним поглядом вулицю і глухо промовив:
– Хоч буря й минула, але мені краще виїхати звідси.
– Навіщо?
– Береженого і бог береже. А раптом знову в прокуратурі відновлять справу? Буває так – для перегляду. А в далекій стороні мені житиметься спокійніше.
– Твоя правда. Тільки як же я сам залишусь?
– У тебе совість чиста. Докори не будуть мучити. А коли я зникну, ти забудеш про все це.
– А ти?
– А я, мабуть, все життя буду каятись.
– Тоді викинь з голови думку про від'їзд, або давай разом після екзаменів кудись майнемо.
– Тобі нема чого їхати з Євпаторії. Через рік закінчиш технікум, станеш викладачем фізкультури. Навіщо тобі розлучатися з своєю мрією, тим більш, що вона вже майже здійснилася?
– Тебе самого я нікуди не пущу.
– Добре, поїдемо вдвох.
А через три дні після цієї розмови Чилікін втік сам, залишивши сто карбованців – плату за квартиру. Всі свої речі він продав, щоб добратись до Одеси.
В ОДЕСІ
Сходячи по трапу з борту білосніжного теплохода, Чилікін тепло привітався в думках з веселим приморським містом, де жив його давній приятель Сеня Патефончик. «Добридень, Одесо! От я й знову твій гість».
Подорож морем, зміна оточення, відчуття певної свободи і незалежності приглушили в ньому почуття тривоги. Забулося все: і смерть Ключини, і тривожна думка про викриття, і справжнє дезертирство з технікуму.
Чилікіним раптом заволоділо якесь непереможне бажання сісти в таксі, поїхати на Дерибасівську, 23, взяти з собою Патефончика і забратися з ним в найкращий ресторан, щоб відзначити своє звільнення од мук совісті. Адже життя повернулося до нього лицем, кликало, вабило яскравими вогнями ліхтарів.
Проте таксі він не взяв, а зайшов в найближчі відділення зв'язку і написав два листи в Євпаторію. Один, короткий, – Володі Вітковському. Другий, більший і докладніший, Чилікін послав директору технікуму Броннікову, повідомивши про своє рішення тимчасово припинити навчання і попрацювати рік-два на великому будівництві. Цими листами Чилікін зробив те, до чого не додумався на місці. Тепер він був спокійний. Його раптовий від'їзд з Євпаторії не викличе сумніву, і нікому не спаде на думку розшукувати його. А це найбільше турбувало Чилікіна. В міліції могла виникнути підозра у зв'язку з його зникненням, що для Дмитра було дуже небажаним і навіть небезпечним.
Потім Чилікін вирішив піти на квартиру Патефончика. По дорозі зайшов до магазину, взяв пляшку горілки і закуски. Якось незручно було з'являтися до друга з порожніми руками.
Та йшов Чилікін до Патефончика не лише для того, щоб провідати його. Сподівався, що йому пощастить підмовити Сеньку поїхати з ним у Сибір чи на Алтай на якесь велике будівництво. Вітковського не хотілося зривати з технікуму. А Патефончик – у душі романтик, йому тільки подай голос, все покине і на край світу поїде. Біля нього й забудеться все, що трапилося в Євпаторії. Та й грішми він допоможе. Хлопець заробляє добре, не раз про це писав у листах.
Опинившись біля знайомих дверей сьомої квартири по Дерибасівській, 23, Чилікін з завмиранням серця натис кнопку дзвінка. Минула хвилина, дві, але ніхто не відчиняв.
«Невже немає вдома?» – подумав Дмитро і знову подзвонив нетерпляче, різко.
Як і минулого разу, двері відчинила та сама сива бабуся. Тільки тепер вона була зовсім старою, ще більш зморшкуватою.
– Добридень, бабусю, – радісно привітався з нею Чилікін. – А Сені Веселова немає вдома? Дзвоню, дзвоню, а він не відчиняє.
– Е, шановний громадянине, – прошамкала беззубим ротом старенька, – поховали ми минулої п'ятниці нашого Сеню, царство йому небесне.
– Як поховали? – розгублено перепитав Чилікін, все ще не вірячи їй.
Бабуся важко зітхнула:
– Так от і поховали. На цвинтар віднесли і в землю опустили. Хай вона пухом йому буде…
Від цих слів у Чилікіна запекло в очах. Наче хтось стиснув його за горло. Заїкаючись, ледве витиснув з себе:
– Від чого ж він помер?
– Від ножа бандитів, – відповіла бабуся. І пояснила – Він у нас з червоною пов'язкою ходив, помічником міліції, значить, був. Ну, зловив якогось там виродка, коли той буянив. А той взяв та й порснув його ножем під бік. Поки до лікарні довезли, віддав наш Сеня богові душу.
Коли Чилікін вийшов на вулицю, вечірнє місто не радувало його. Поволі брів бруком, сам не знаючи куди і навіщо. Йому було байдуже до перехожих, трамвайного передзвону, блискучих автомашин, електричного сяйва вітрин.
Несподівана, нічим не замінима втрата затуманила все, наче кліщами стиснула серце, охолодила кров. Смерть Патефончика потрясла Чилікіна.