– Я їм насолив, а не вони мені, – недбало закинув Горін ногу на ногу. – Минулого тижня в четвер причепився один, такий кругленький, рожевощокий. А липкий, як банний лист. Правда, сильний, гад. Довелося перо пускати в хід, щоб…
Павка не встиг закінчити фрази, упавши з лавки від міцного удару. Дмитро хутко підняв його з землі і вдарив в обличчя ще кілька разів.
Заюшений кров'ю, Горін тільки мимрив, мотаючи туди й сюди рудою головою.
Коли Дмитро кинув Павку на лавку, той, ледве ворушачи прикушеним язиком, прохрипів:
– За-а що-о? Дімко?..
– За Патефончика, – гнівно мовив Дмитро і кинув Павці в обличчя гроші. – Бери їх, падлюко! І не потрапляй мені більше на очі.
На тротуарі почав збиратися натовп.
Меткий сухорлявий дідок, мабуть, двірник, пронизливо засюрчав у свисток, кличучи чергового міліціонера. Треба було тікати…
Дмитро круто повернувся і шмигнув в рятівну темінь кущів. Його зовсім не втішала перспектива зустрічі з міліціонерами.
ХОРОШІ ЛЮДИ
До індустріального Харкова Чилікін доїхав без пригод, лежачи на вузькій полиці вагона. Весь час думав про ІІавку Горіна. Колись і рудий Павка, і Сенька Патефончик були однаково дорогі йому. Зараз Дмитро втратив обох.
Першого він викреслив з пам'яті назавжди, а про Патефончика збереже спогад на все життя.
Зайшовши у величезне приміщення харківського вокзалу, Чилікін з заздрістю дивився на пасажирів, які брали в касі квитки на Москву. В тому ж напрямку треба було їхати і йому. Та в кишені залишалося не більше двадцяти карбованців, так що навіть купити сидяче місце Дмитро не міг. Залишилось одне: їхати «зайцем».
Коли розпалений від швидкого бігу поїзд підкотив до перону низку суцільнометалевих вагонів, Чилікін вийшов до нього разом з натовпом зустрічаючих. Він пройшовся туди й сюди, придивляючись до провідників. Найприємнішим показався йому низенький товстун з розкішними білими вусами і в тісному кітелі. Саме до нього у вагон і вирішив забратись Чилікін. Вибравши зручну хвилину, Дмитро повагом, щоб не викликати підозри, увійшов до вагона і став біля відчиненого вікна напроти туалету. Випалюючи цигарку, простояв тут до відходу поїзда, а потім заліз на вільну горішню полицю.
Голодний і самотній, спостерігав він, як за широким вікном вперто випереджали поїзд телеграфні дроти, уздовж і впоперек перекреслюючи затягнуте сірими хмарами небо. Дмитро так і заснув, підклавши під голову кулак, заколисаний рівним похитуванням вагона і монотонним перестуком коліс.
Його зняли з полиці біля Курська і запропонували пройти в купе провідника. Тонкошиїй контролер з жовтим хворобливим обличчям, в поношеній залізничній формі вилаяв Чилікіна за проїзд без квитка і навіть погрожував оштрафувати. Та коли Дмитро розповів тут же придуману ним історію, що його, добровольця великого будівництва, обікрали в Харкові шахраї і що у нього чудом зосталася в кишені десятка, на яку йому треба прожити до самої Москви, контролер полагіднішав.
– Звичайно, ви потрапили у важке становище, – сказав він, повертаючи Чилікіну документи. – Але все-таки в Курську я буду змушений висадити вас. Раджу звернутися по допомогу до місцевої влади або в обком комсомолу. Вам там допоможуть. Зрозумійте самі, їхати так далеко без квитка і грошей безглуздо.
Коли контролер пішов, товстун-провідник почастував Чилікіна смаженою курячою ніжкою та склянкою міцного ароматного чаю. Дмитро поїв з великим апетитом, бо вже дуже зголоднів.
– Нічого, хлопче, світ не без добрих людей. Виручать тебе, бідолаху, – ласкаво мовив провідник. – У мене онук теж доброволець, будує на Іртиші целюлозно-паперовий комбінат. Тайгу, значить, підкоряє. Коли зустрінеш, поклон від мене передавай. Він високий такий, білявий. Звати Дмитром, а прізвище Чилікін. Запам'ятаєш?
– Ще б пак! – посміхнувся Дмитро. – Адже я теж Дмитро, і теж Чилікін.
– От чудо-чудеса! – щиро здивувався провідник, торкнувшись долонею Дмитрового коліна. – То, може, ти й мені далекий родич? Ану, переказуй свою родословну. От чудо-чудеса!
Чилікін охоче розповів, звідки він родом, де жив, хто його мати, як звали батька, де і ким той працював до війни, на якому фронті загинув.
Провідник уважно вислухав усе, замислено смикаючи кінчик білосніжного вуса.
– Щось не пригадую в нашому роду Павла і його дружину Марію. Але все одно ти нашої династії, Чилікіних, і чим можу, мушу допомогти тобі. В Курську підемо до начальника вокзалу, ми з ним земляки, приятелі по вогняній молодості. Поміркуємо, що можна зробити. А поки що візьми четвертак на дрібні витрати. Шкода, що більше при собі не маю. Перед від'їздом дружині відріз на плаття купив. Була іменинниця.
Начальник Курського вокзалу привітно зустрів товстуна-провідника. Вислухавши його прохання допомогти Чилікіну, поворушив пшеничними бровами, щось міркуючи, і сказав:
– Зробимо. На завтра наш обком комсомолу два вагони до Куйбишева замовив. Молодь на будівництво ГЕС будуть відправляти по комсомольських путівках. Так що до Волги доїдете з ними… Я домовлюся з секретарем…
– От бачиш, – звернувся провідник до Чилікіна, – я ж казав, що виручить…
Дмитро вдячно глянув на начальника вокзалу:
– Велике спасибі…
– Тільки до поїзда не спізніться, – попередив той. – Відходить о тринадцятій двадцять дві.
– Не спізнюся, що ви, – радо відповів Чилікін. Він був дуже вдячний цим зовсім чужим людям за виявлену до нього чуйність.
– А переночуєш де? – запитав у нього провідник.
– В готель піду.
– На всякий випадок, у нас при вокзалі є кімната відпочинку, – сказав начальник. – Я дам розпорядження, щоб вас влаштували.
– Дякую за турботу.
Над пероном пролунав вимогливий гудок паровоза. Провідник поспішав до поїзда.
– Ну, Дмитре, трудись на благо народу. Твої молоді сили дуже потрібні нашій державі. Знаєш, яке життя нас чекає?
– Як у казці, – відповів Чилікін словами Сеньки Патефончика.
– Вірно, онуку! Ну, бувай здоров, – уже на ходу сів товстун-провідник у свій вагон. На східцях він трохи затримався, пославши Чилікіну прощальну посмішку і батьківський помах руки.
Заплативши молоденькій робітниці кімнати відпочинку за майбутню ночівлю, Дмитро вийшов на привокзальну площу.
Спати ще не хотілось, треба було якось повечеряти.
Купивши в буфеті два бутерброди з ковбасою, Дмитро пішов у скверик. Та голоду не вгамував, тільки викликав ще більший апетит.
Коли він доїдав свою убогу вечерю, на алеї з'явились два хлопці: один – довгий, чубатий, в синій застарілого фасону кепці з мідними ґудзиками, другий – маленький, клишоногий, занадто жвавий. Вони уважно глянули на Дмитра і сіли на лавці поряд. Від обох несло горілчаним перегаром і їдким запахом давно не митого тіла.
Дмитро насторожився, вийняв пачку махорочних сигарет.
– Що, піжон, до ручки дожив? – запитав у Дмитра високий хлопець, ліниво скосивши на його дешеву сигарету маленькі червоні, як у кролика, очі. – Кинь свою гаванську сигару, запали краще наші, пролетарські, – розкрив він важкий золотий портсигар, набитий дорогими цигарками «Люкс».
Дмитро зрозумів, що ці два підозрілих типи одного поля ягоди з Павкою Горіним. Зразу відчувалась шпана, до того ж дрібна. Глибоко затягнувшись, Дмитро випустив їдкий дим в обличчя чубатому.
– Закрий свій «Ювелірторг». Будеш дивувати інших.
Клишоногий пискляво хихикнув:
– Ги-ги-ги! Диви, який гусь!..
– Не місцевий чи що? – поцікавився чубатий, пронизуючи Дмитра кролячими очицями. – Щось такого не зустрічав у нас в Курську. Звідки до нас залетів?
– Здалеку.
– Ти не темни, – писнув клишоногий.
Дмитро скептично посміхнувся.
– А то що буде?
– Посунься, Ксьондзе, на пів-вареника, – сказав клишоногий чубатому. – Я йому один документик під ніс підсуну.