— Я прийшов по вказівки щодо похорону! — нарешті сказав священик.
Це була неправда! Пішака поставлено не туди, куди треба! Це було настільки очевидно, що граф де Сен-Ф'якр усміхнувся.
— Я передбачав, що ви дзвонитимете до банку, — сказав він. — І я признаюся вам, що штовхнуло мене на таке рішення: бажання здихатися Марії Васильєвої, яка нізащо не хотіла залишити замок… Я дав їй зрозуміти, що це має першорядне значення.
В очах священика блиснула тривога.
«Нещасний, — думав, певно, він. — Заплутався в брехні! Сам іде в пастку. Пропав…»
Мовчання. Чиркнув сірник, попливли хмарки тютюнового диму, і комісар разом з димом видихнув запитання:
— Готьє дістав гроші?
— Граф мить повагався:
— Ні, комісаре… Зараз розповім…
На обличчі священика відбився неспокій. Він зблід, губи його скривилися в гіркій гримасі. Насилу стримувався, щоб не втрутитися в розмову.
— Послухайте, пане… Він більше не міг.
— Чи не будете ви такі ласкаві припинити цю розмову, поки ми з вами не поговоримо наодинці?..
Він усміхнувся так само, як хвилину тому граф Моріс. У бібліотеці було холодно. На полицях бракувало найкращих книг. У каміні лежали дрова, лишалося тільки запалити їх.
— Чи є у вас запальничка або…
Коли граф нахилився до каміна, священик кинув на Мегре відчайдушний погляд, наче благав про щось.
— А зараз, — мовив граф, повертаючись до обох чоловіків, — я в кількох словах поясню вам усю ситуацію. Із зовсім невідомої мені причини панотець, хоч він і керується найкращими намірами, дійшов висновку, що саме я… Навіщо боятися цих слів? Саме я вбив свою матір!.. Це справжній злочин, адже так? Хоч він, може, формально й не підпадає під передбачену законом кару…
Священик заціпенів, зберігаючи непорушність істоти, котра передчуває, що на неї ось-ось звалиться удар, відвернути який вона безсила.
— Панотець, певно, був щиро відданий моїй матері… Він, без сумніву, хотів би запобігти скандалові в замку… Учора ввечері він передав мені церковним сторожем сорок банкнот по тисячі франків, а також маленьку записку…
Погляд священика промовляв: «Нещасний! Ви самі себе занапастили!»
— А ось і записка! — вів далі граф де Сен-Ф'якр.
Мегре прочитав півголосом: «Будьте обережні. Я молюся за вас».
Ху! Всі троє наче ковтнули свіжого повітря. Моріс де Сен-Ф'якр одразу ж відчув потребу відірвати очі од підлоги, відмовитися від непорушності. Він одразу ж утратив надмірну серйозність, яка зовсім не пасувала до його темпераменту.
Він почав ходити сюди й туди, голос його бринів набагато вільніше.
— Ось, комісаре, чому ви бачили мене сьогодні вранці біля будинку священика та церкви… Сорок тисяч франків, які слід розглядати, зрозуміло, як позичку, я взяв, по-перше, як уже говорив вам, щоб здихатися коханки… Пробачте, панотче! По-друге, мені зовсім не хотілося потрапити до в'язниці в такий момент… Чого це ми всі стоїмо?.. Сідайте ж, нарешті, будь ласка… — Граф підійшов до дверей, відчинив їх і мить прислухався до шуму, що долинав з нижнього поверху. — Знову починається паломництво, — буркнув він. — Певно, треба було б подзвонити до Мулена, щоб спальню небіжчиці задрапірували чорним. — І тут же провадив далі: — Думаю, що тепер ви все зрозуміли! Узявши гроші, я мусив заприсягтися панотцеві, що я не винен. Мені важко було це зробити при вас, комісаре, без ризику посилити ваші підозри. Це все!.. Наче вгадавши мої наміри, ви не залишали нас на самоті ані на мить уранці… Панотець прийшов сюди. Що його ще привело до мене, я не знаю, бо перед тим, як ви зайшли, він не промовив жодного слова…
В графових очах був смуток. Щоб приховати свій біль, він засміявся, але сміх цей прозвучав невесело.
— Це ж так просто, погодьтеся зі мною. Ідеться про людину, що вела більш ніж легковажне життя й підписувала незабезпечені чеки… Старий Готьє уникає мене!.. Його треба переконати, його теж, що… — Він раптом здивовано глянув на священика. — Отже, панотче… Що з вами робиться?
І справді, священик був мов хмара. Він уникав дивитися на молодого графа й намагався так само сховатися від очей Мегре.
Моріс де Сен-Ф'якр усе зрозумів і вигукнув з іще більшою гіркотою:
— Он воно що! Мені ще не вірять… І не вірить саме той, хто хоче допомогти мені врятуватися, хоч і впевнений у моїй провині…
Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув, забуваючи, що в домі небіжчиця: