— Альбере!.. Альбере!.. Мерщій, чорт забирай!.. Принесіть нам чогось випити…
Увійшов дворецький, попрямував до шафи й вийняв звідти пляшку віскі й чарки. Всі мовчки дивились на нього. Моріс де Сен-Ф'якр зауважив з якоюсь дивною усмішкою:
— За моїх часів у замку не тримали віскі.
— То пан Жан…
— Ага!
Граф ковтнув віскі й пішов замкнути за слугою двері.
— Отак-то воно, тут багато чого змінилося… — промимрив він, наче сам до себе.
Проте він не спускав очей зі священика, і той, дедалі більше ніяковіючи, промовив:
— Ви мені пробачте… Я вже мушу йти на урок закону божого…
— Хвилинку… Ви й надалі дотримуєтесь думки, що злочинець я, панотче?.. Та ні, не заперечуйте!.. Ви не з тих, хто вміє брехати. Тільки є певні моменти, які я хотів би з'ясувати… Бо ви мене не знаєте… Вас не було в Сен-Ф'якрі, коли тут жив я… Ви лише чули про мене… Що ж до матеріальних доказів, то їх немає… Комісар був свідком цієї трагедії й дещо вже знає…
— Благаю вас… — прошепотів священик.
— Ні!.. Ви не питимете?.. За ваше здоров'я, комісаре…
Граф похмуро дивився перед собою й сердито розвивав свою думку:
— Стільки людей тут можна було б запідозрити… Проте ви, — так, ви, — підозрюєте одного-однісінького мене… І я все більше думаю, чому саме… Я не спав цілу ніч… Перебрав усі можливі причини і нарешті, здається, знайшов… Що вам сказала моя мати?
Священик смертельно зблід.
— Я нічого не знаю… — пробелькотів він.
— Якщо ваша ласка, панотче… Ви мені допомогли, хай буде так! Ви позичили мені сорок тисяч франків, які дають мені змогу перепочити й належно поховати матір… Я вам щиро вдячний… Та разом з тим ви обтяжуєте мене своїми підозрами… Ви молитеся за мене… Це або надто багато, або надто мало…
В його голосі забриніли лихі, погрозливі нотки.
— Спочатку я гадав, що ми з'ясуємо все це з вами без пана Мегре… Гаразд! Я радий, що він тут… Що більше я над цим думаю, то виразніше передбачаю якісь ускладнення…
— Благаю вас, не мучте мене…
— Ні, панотче, ви не вийдете звідси, не сказавши мені правди! — мовив граф.
Тепер це була зовсім інша людина. Він був ладен на все. І, як усі легкодухі, як усі люди лагідної вдачі, він упав у неймовірну лють. Його громовий голос, певно, чули в кімнаті покійної, розташованій якраз над бібліотекою.
— Ви довго підтримували постійні контакти з моєю матір'ю… Гадаю, що Жан Метейє теж ходив до вашої церкви… Хто ж із них сказав вам щось таке… Мати, еге ж?
Мегре пригадав почуті вчора слова: «Таємниця сповіді…» — і зрозумів муки священика, його мученицький вигляд, його стан під зливою слів графа де Сен-Ф'якра.
— Що ж таке вона могла вам сказати?.. Ага, знаю!.. Якщо можна так висловитись, я був тут, коли почався цей занепад… Ми з вами знаємо про життя геть усе… — Він озирнувся довкола, ледь стримуючи гнів. — Були часи, коли кожен, хто входив до цієї зали, затамовував подих, бо тут працював мій батько, хазяїн… Тоді не було віскі в шафах… Зате полиці були заповнені книгами, як чашечки у бджолиних стільниках заповнені медом…
Мегре теж пам'ятав це! «Граф працює…»
Цих слів було досить, щоб змусити фермерів чекати у передпокої по дві години!
«Граф викликав мене до бібліотеки…» Батько Мегре розказував про це з повагою, бо це таки була важлива подія.
— Він беріг дрова й задовольнявся гасовою грілкою, яку ставили біля нього замість водяного опалення, — вів далі Моріс де Сен-Ф'якр. — Ви цього не знали… — звернувся він до розгубленого священика. — Ви застали в замку вже безладдя… Мати, лишившись без чоловіка… Та ще й коли її єдиний синочок пустував у Парижі і приїздив сюди лише для того, щоб вимагати гроші… Тоді й з'явилися секретарі…
Очі його заблищали, і Мегре здалося, що з них зараз закапають сльози.
— Що вона вам сказала?.. Боялася, що я сюди приїду, хіба ні?.. Вона знала, що їй доведеться латати ще одну дірку в моєму бюджеті, а це значить щось продавати, аби знову врятувати мене від сорому…
— Я б радив вам заспокоїтись! — глухо промовив священик.
— Не раніше, ніж я дізнаюся… Якщо вже ви почали мене підозрювати, не знаючи мене, з першої хвилини…
До розмови втрутився Мегре.
— Панотець подбав про зникнення молитовника… — повільно мовив він.
Він уже все зрозумів і тому протягував графові рятувальний круг. Він уявляв собі графиню, чию душу краяли докори сумління і боязнь гріха… Чи не боялася вона кари небесної?.. Чи не було їй соромно перед своїм сином?..
Вона була хворобливо екзальтована! То чому б не могла сказати, під покровом таємниці сповіді, одного чудового дня: