— Розорення повне?
— Не те щоб повне, власне… Три орендні ділянки з п’яти вже продано… А дві останні закладено, так само як і замок… Графиня мала прибутковий будинок у Парижі, що, як-не-як, давав їй невелику ренту… Але коли вона одним розчерком пера переказувала сорок або п'ятдесят тисяч франків на рахунок свого сина, це вибивало з колії… Я завжди намагався зробити все, що міг… Зволікав із чеками, змушуючи подавати їх удруге або втретє… Мій батько…
— Знаю, авансував своїми грошима…
— Це все, що я можу вам сказати… На даний момент пасивне сальдо становить рівно сімсот сімдесят п'ять франків… Зважте, що земельні податки за минулий рік іще не сплачено й що судовий виконавець тиждень тому послав їй перше нагадуванні.
— Жан Метейє в курсі справи?
— Він у курсі всіх справ і навіть трохи більше, ніж просто в курсі.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого!
— Вам не здається, що він витає в хмарах і на цих справах не розуміється?
Але Еміль Готьє скромно ухилився від відповіді.
— Це все, що ви хотіли знати?
— Чи має у вас рахунок хтось інший з мешканців Сен-Ф'якра?
— Ні.
— І ніхто не приходив сьогодні з якоюсь грошовою операцією? Скажімо, з чеком?
— Ні, ніхто.
— А ви весь час були біля віконця?
— Не відходив ані на хвильку!
Еміль Готьє нітрохи не бентежився. Він тримався з гідністю сумлінного клерка, що як належить відповідає офіційній особі.
— Може, ви хочете зустрітися з директором? А втім, він не зможе сказати вам з цього приводу більше, ніж я…
Засвітилися ліхтарі. Рух на головній вулиці був майже як у великому місті. Перед усіма кав'ярнями вишикувалися довгі низки автомашин.
З'явилася процесія: два верблюди і слоненя, що несли на спинах полотняні афіші цирку шапіто. Цирк було розбито на площі Перемоги.
В одній із бакалійних крамничок Мегре помітив матір рудого хлопчиська; не випускаючи його руки» вона купувала консерви.
Трохи далі він мало не наштовхнувся на Метене і його адвоката, які йшли і сперечалися.
— … вони змушені заблокувати рахунок… — сказав адвокат.
Вони не помітили комісара й попростували до банку.
Хоч-не-хоч, а люди змушені зустрічатися один з одним десятки разів на головній вулиці завдовжки в півкілометра, де зосереджене все ділове життя.
Мегре пішов до друкарні газети «Журналь де Мулен». Кабінети журналістів виходили вікнами на вулицю. Фасад був з модерними вітринами, бетонний, з безліччю фотографій агентств і останніх новин, написаних синім олівцем від руки на довгих паперових стрічках.
«Маньчжурія. Агентство Гавас повідомляє, що…»
Але щоб потрапити до друкарні, треба було пройти крізь темний глухий кут. Орієнтуватись доводилося по гуркоту ротаційної машини. В напівпорожньому цеху біля високих мармурових талерів працювали люди в синіх блузах. У глибині видніла скляна будка з двома лінотипами; звідти долинало їхнє кулеметне цокотіння.
— Мені потрібен начальник цеху…
Довелося буквально кричати, бо машини гуркотіли, як грім. Від запаху фарби дерло в горлі. Маленький чоловічок у синій блузі, який вирівнював рядки набору в сталевій рамі, приклав до вуха руку.
— Ви начальник цеху?
— Метранпаж!
Мегре вийняв зі свого гаманця папірець із текстом, який спричинив трагедію в Сен-Ф’якрі. Чоловічок, поправляючи на носі окуляри в сталевій оправі, нерозуміюче подивився на папірець. «Якого біса йому від мене треба?» — напевно, думав він.
— Це зроблено у вас?
— Га?..
Повз них пробігали люди із стосами газет.
— Я питаю, чи це надруковано тут.
— Ходімо!
У дворі з розмовою пішло легше. Тут було холодію, але можна було принаймні розмовляти майже нормальним голосом.
— Що ви мене питали?
— Ви впізнаєте цей набір?
— Це латинський, кегль десять…
— Набрано у вас?
— Майже всі лінотипи мають комплект латинського шрифту.
— А є ще десь лінотип в Мулені, крім вашої друкарні?
— Ні… Є в Невері, в Буржі, Шатору, Отені та ще…
— У цьому відбитку ви не бачите нічого особливого?
— Його відбито вручну… Хтось хотів, аби повірили, буцімто це вирізка з газети, адже так?.. Мене якось теж просили зробити таку штуку, для жарту…
— Ага!
— Років п'ятнадцять тому, не менше… Тоді ще ми набирали газету вручну…
— А папір не дозволяє вам зробити якийсь висновок?