Холодний вітер бив в обличчя. Мегре обіруч тримав комір пальта. Селом промчали не зменшуючи швидкості, мигнуло тільки світло в корчмі, а потім майнула дзвіниця церкви.
Біля під'їзду Сен-Ф'якр загальмував так різко, що пасажирів кинуло вперед. У кухні в підвалі вечеряли слуги. Хтось розкотисто реготав.
— З вашого дозволу, панове, я хотів би запросити вас повечеряти…
Метейє і адвокат непевно перезирнулися. Граф по-приятельському підштовхнув їх до дверей.
— Ласкаво прошу… Тепер моя черга, адже так?
У холі він додав:
— На жаль, це буде не дуже весело…
Мегре хотілося сказати йому кілька слів віч-на-віч, але граф не дав йому змоги це зробити й відчинив двері курильної кімнати.
— Чи не зачекаєте ви мене кілька хвилин?.. Поки що пийте аперитив, а я піду розпоряджуся… Ви знаєте, де пляшки, пане Метейє?.. Чи лишилося там щось?
Він натиснув кнопку дзвоника. Довелося довго чекати дворецького, який нарешті прийшов з повним ротом, тримаючи в руці серветку.
Сен-Ф'якр різким рухом вирвав її в нього.
— Покличте управителя… Потім з'єднайте мене по телефону із священиком та з будинком лікаря.
Він звернувся до присутніх:
— Ви дозволите?
Телефон був у холі. Як і інші покої замка, хол освітлювався погано. Адже у Сен-Ф'якрі не було електростанції, струм для замка давав надто слабкий мотор, і лампочки ледь жевріли. Обриси навколишніх предметів губилися в сутіні.
— Алло!.. Так, я наполягаю, щоб ви неодмінно… Спасибі, докторе…
Адвокат і Мегре були занепокоєні. Але вони ще не наважувалися виказати один одному свою тривогу. Аж ось Жан Метейє порушив мовчання, звернувшись до комісара:
— Що б мені вам запропонувати?.. Не думаю, щоб там залишився портвейн… Зате знайдеться дещо міцне…
Усі кімнати першого поверху були розташовані анфіладою; двері, що з'єднували їх, розчинені навстіж. Поруч містилася їдальня, далі вітальня, а за нею курильна, де вони зараз сиділи. Ще одні двері вели до бібліотеки, куди молодий чоловік пішов по пляшки.
— Алло!.. Так… Я можу на вас розраховувати?.. До побачення…
Граф довго розмовляв по телефону, потім ходив коридором, піднімався на другий поверх. Вони чули, як він зайшов до кімнати небіжчиці й постояв там.
З холоду долинули інші, важчі кроки. У двері постукали й одразу ж відчинили їх. Це був управитель.
— Ви мене кликали?
Та побачивши, що графа тут немає, він здивовано витріщився на трьох чоловіків, а потім позадкував і вийшов, розпитуючи про щось дворецького, який саме повернувся.
— Газованої води? — послужливо запропонував Жан Метейє.
Маючи, напевно, найкращі наміри, адвокат, прокашлявшись, розпочав:
— У нас із вами, комісаре, досить дивні професії… Ви вже давно працюєте в поліції?.. Що ж до мене, то я член колегії адвокатів уже скоро п'ятнадцять років… Нема чого вам говорити, що мені доводилось брати участь у розслідуванні найзаплутаніших справ… Ваше здоров'я! І ваше, пане Метейє… Я радий за вас, радий, бо мені здається…
З коридора почувся голос графа:
— Тим гірше, вам доведеться пошукати! Подзвоніть вашому синові, який саме грає в більярд у «Кафе де Парі» в Мулені… Він привезе все потрібне.
Двері відчинилися. Увійшов граф.
— Маєте що пити? А сигари?
І він глянув на Метейє, наче запитував його.
— Сигарети… Я палю лише…
Молодий чоловік збентежено замовк.
— Зараз я вам принесу.
— Панове, сподіваюся, ви мені пробачите, що вечеря буде не дуже розкішна… Але ми тут далеко від міста, тому…
— Годі! Годі вам! — втрутився адвокат, який вже був трохи напідпитку. — Я певний, що все буде дуже добре… Це портрет одного з ваших родичів?..
На стіні великої вітальні висів портрет чоловіка у вузькому сюртуку, твердий крохмальний комірець підпирав шию.
— Це мій батько.
— Ага! Ви на нього схожі.
Слуга привів доктора Бушардона, і той роздивлявся довкола в підозріливою недовірою, немов передчував якусь неприємність. Але Сен-Ф'якр зустрів його з радістю.
— Заходьте, докторе. Гадаю, ви вже знайомі з Жаном Метейє… Це його адвокат… Чарівна людина, ви самі переконаєтесь… Що ж до комісара…
Вони дотиснули один одному руки, і вже за кілька хвилин лікар пробубонів на вухо Метре:
— Що це ви надумали, яку махінацію?
— Це не я, а він!
Адвокат, наче ненароком, раз у раз підходив до столика, де стояла його склянка, і вже не помічав, що п'є більше, ніж слід.