— О, цей замок просто диво!.. Яка знахідка для кіно!.. Саме це я недавно говорив прокуророві в Буржі; він терпіти не може кіно… Коли знімають фільм на фоні споруди, що…
Він говорив збуджено й швидко, звертаючись то до одного, то до другого.
А граф з надмірною люб'язністю, що якось мимоволі насторожувала, казав Метейє:
— Найгірше тут довгими зимовими вечорами, правда ж?.. Колись, як я пригадую, покійний батько мав звичай запрошувати також доктора і кюре… Вже тоді доктор був атеїст, і всі розмови неодмінно закінчувались обговоренням філософських проблем… Аж ось і він сам…
Увійшов кюре. Підкреслено стриманий, запалі очі. Він стояв на порозі, мовби вагався й не знав, що говорити.
— Пробачте, що я спізнився, але…
Крізь розчинені двері видно було, як двоє слуг накривали на стіл у їдальні.
— Тож запропонуйте панові кюре чогось випити…
Граф звертався до Метейє. Мегре помітив, що сам він не п'є. А адвокат незабаром буде готовий. Проте він усе ще давав комісарові пояснення:
— Трохи дипломатії, тільки й усього. Або, коли хочете, трохи знання людської душі… Вони майже ровесники, обоє з порядних родин… То скажіть мені, нащо їм скоса дивитись один на одного? Хіба їхні інтереси не взаємопов'язані?.. Найцікавіше те, що…
Він зареготав і ковтнув із склянки.
— … що все це відбулося випадково, в якомусь кафе… В цих симпатичних провінційних кафе почуваєш себе як удома, до того ж…
Знадвору долинув шум автомобільного мотора. Трохи згодом граф пішов до їдальні, де був управитель, і звідки долинув уривок фрази:
— Так, обидва!.. Як хочете!.. Це наказ!..
Задзеленчав телефон. Граф повернувся до гостей. Потім з'явився дворецький.
— Хазяїн похоронної контори питає, коли треба приставити труну…
— Коли схоче.
— Слухаю, пане граф!
А той промовив майже весело:
— Прошу до столу… Я звелів принести останні пляшки з нашого льоху… Пройдіть уперед, пане кюре… Нам трохи бракує жіночого товариства, але…
Мегре спробував затримати його на хвилину і взяв за рукав. Граф нетерпляче глянув на нього, висмикнув руку й попрямував до їдальні.
— Я запросив пана Готьє, нашого управителя, так само як і його сина, молодого чоловіка з майбутнім, розділити з нами цю вечерю…
Мегре глянув на зачіску банківського клерка і мимоволі усміхнувся. Вологе волосся вилискувало. Перш як іти до замка, молодик причепурився — умився, поправив проділ, змінив краватку.
— До столу, панове!
Комісар відчув, що горло Сен-Ф'якра стислося від стримуваного ридання. Цього ніхто не помітив, бо лікар саме схопив припорошену пилом пляшку й пробурмотів:
— Так ви ще маєте «Оспіс де Бон» 1896 року?.. А я гадав, що останні пляшки забрав ресторан Ларю і що…
Що він сказав далі, ніхто не почув: гості переставляли стільці, вмощуючись біля столу. Священик, схиливши голову на складені долоні, заворушив губами, читаючи молитву.
Мегре перехопив звернений на нього уважний і допитливий погляд Сен-Ф'якра.
Розділ IX
ЗА ВАЛЬТЕРОМ СКОТТОМ
Велика їдальня була саме тією кімнатою замка, яка найбільше зберегла дух старовини — завдяки різьбленим панелям, що вкривали стіни аж до стелі. Треба додати, ця кімната була хоч і висока, але вузька, і тому здавалося, ніби ви на дні глибокого колодязя. На кожній панелі було по дві довгасті лампочки, що мали імітувати свічки (круг них навіть біліли фальшиві воскові патьоки).
Посередині столу стояв справжній канделябр на сім ріжків, з сімома справжніми свічками.
Граф де Сен-Ф'якр і Мегре сиділи візаві, але могли побачити один одного лише нахилившись убік, бо заважали вогники свічок.
Праворуч од графа сидів священик, ліворуч — доктор Бушардон. З волі випадку Жан Метейє опинився з протилежного кінця столу від свого адвоката. Поруч комісара сиділи з одного боку управитель, з другого — Еміль Готьє.
Дворецький потрапляв інколи в освітлене коло, обслуговуючи гостей, але, відступивши на два кроки, він мовби розчинявся у темряві, і видно було лише його руки в білих рукавичках.
— Чи не здається вам, що все це нагадує сцену з роману Вальтера Скотта!
Граф промовив це байдужим тоном, однак Мегре прислухався дуже уважно, бо відчув тут якийсь натяк, збагнув, що щось має відбутися.
Поки що вони їли закуски. На столі впереміш стояло зо два десятки пляшок червоного й білого вина, бордо і бургундського, і кожен наливав, скільки хотів і чого хотів.
— Одна лише деталь тут не збігається… — вів далі Моріс де Сен-Ф’якр. — У Вальтера Скотта бідолашна стара там, нагорі, мала б зненацька закричати…