Брати Капранови
Справа Сивого
— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим?
Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного.
— Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він.
Вона усміхнулася замріяно.
— А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива.
— Тоді скоро сивини вже не буде.
Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості.
— Як це? — здивувалася вона.
— Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу.
Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану.
— І справді. А знаєш, що я подумала?
— Що?
— «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро.
Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного.
— І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати?
— Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро!
Він кивнув.
— У такий час живемо. Час молодих.
А політ її думки вже було не зупинити.
— І Катеринослав молодіє.
— Не Катеринослав, а Дніпропетровськ.
Вона подивилася з докором:
— Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя.
Він усміхнувся:
— Впіймала. Один-один.
— Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо.
Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його.
— Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю.
— Знову якийсь твій поет?
Дівчина замахала рукою:
— Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже?
Хлопець знизав плечима.
— Та наче ні.
— Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває.
— Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він.
Вона закопилила губу:
— Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р.
— Це Тичина? — спробував угадати хлопець.
— Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський... тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років.
— Це хто так вважає? — скептично запитав він.
— Він сам. Генію видніше.
Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч.
— Доброго вечора! — привіталася першою дівчина.
— І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені.
— Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець.
— Тим більше, — усміхнувся старий.
— А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина.
— Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти.
— А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду.
Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі:
— Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка.
— Ну і що ви ними хочете впіймати?
— Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити.
— Красиво, — усміхнулася дівчина.
Хлопець за спиною не витримав:
— Ну і кому нині потрібні їхні думки? Що думав Святослав про першу п’ятирічку? А скіфські царі — про індустріалізацію та Дніпрельстан?
Старий знизав плечима:
— Може, й думали, хтозна.
Але хлопця не влаштувала така відповідь:
— Країна йде вперед, і нема чого озиратися на минуле.
— Ваша правда, молодий чоловіче. Але я, коли ввечері гуляю, завжди озираюся — щоб по голові не стукнули. Бо самі знаєте, як воно зараз.
— Це ви на що натякаєте? — скипів хлопець.
— Ні на що. Просто я вже старий, тому всього боюся.
— І злочинність ми, до речі, теж поборемо!
Хлопець хотів довести-таки, що його — верхнє. Дівчина взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти.
— Ходімо, — сказала вона, і він одразу послухався цього тихого голосу та мовчки пішов за дівчиною, немов кобзар за поводирем.
А вона обернулася до старого та додала:
— Доброго вам улову!
— Дякую! — усміхнувся старий.
Хлопець із дівчиною пішли далі берегом поміж рибальських човнів, поки дійшли до складених штабелем гранітних плит та купи гравію, які лежали на березі Дніпра, утворюючи величенький курган, і дівчина, тримаючись за хлопцеву руку, видряпалася на самісіньку його верхівку. Вона приставила руку до лоба, немовби видивляючись щось удалині — попри те, що сутінки вже згустилися.
— Що там? Теж думки князя Святослава? — запитав хлопець.
— Ні, — цілком серйозно відповіла вона. — Я бачу майбутнє.
— І яке воно?
— Прекрасне! Скоро тут постане розкішна гранітна набережна, а наше місто виросте у промисловий гігант, найкращий у всьому Радянському Союзі!
Він дивився на неї знизу вгору, а вона, жестикулюючи правою рукою, лівою не забувала притискати до колін поділ своєї ситцевої сукенки, прикрашеної візерунком із червоних тракторів. Бо чоловіки — завжди чоловіки і залишаться ними навіть за комунізму.
— Знаєш, у нас в Гірничому на кафедрі механіки був професор Ярослав Грдина, ми його звали Ярославом Мудрим, так от він розкладає організм людини на механічні частини — важелі, противаги, триби.
— Триби? — здивувалася дівчина. — Ті, що крутяться?
— Ну хай не триби, але механіка, розумієш? Людина — це теж механізм. І все.
— Це ти згадав, дивлячись на мої ноги?
Якби не сутінки, що огорнули місто, було б видно, як хлопець зашарівся.
— Ні, я про те, що вся ця історія, поезія — звісно, добре, але сьогоднішня наука ставить усе на свої місця. Людина — це механізм, а думки — хімічна реакція.
У відповідь дівчина, все ще стоячи на гранітному постаменті, продекламувала:
— Це Тичина? — знову спробував угадати хлопець.
— Валер’ян Поліщук. Слухай, а ти взагалі когось, крім Тичини, знаєш?
Хлопець зітхнув. У Гірничому інституті поезію не вивчали.
— Так Поліщук начебто про цвіркунів... — спробував виправдатися він.