10 січня 1985 року Генріх Бьолль дав інтерв’ю німецькому радіо про Василя Стуса. Воно було передруковане в пресі. Але документа про висунення на Нобелівську премію не існує, ніде про нього згадки не виявлено.
Кремль тоді мав доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним (1970), якого мусив викидати за кордон (13 лютого 1974 р.), та Андрієм Сахаровим (1975), якого з початком Афґанської війни депортували в Ґорький (22 січня 1980 р.) і тримали там під домашнім арештом.
У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець з’явився за ґратами (а це піднесло б «українську справу» на нечувану висоту).
У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівську премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.
Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека — нет проблемы».
І сталося це вже в часи Горбачова, який посів кремлівський «престол» у квітні 1985 року.
Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше за все, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС.
Горбачов, бачите, затіяв «перестройку», не випускаючи з неволі, здавалося б, найближчих своїх союзників — політв’язнів, як це всюди робиться. Але він тримав нас іще й у 1988-му, декого й у 1989 році, а сам ставши нобелівським лауреатом Премії миру (1990), розпочав новий набір політв’язнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя.
Реабілітація ж настала 1991 року…
Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса.
Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.
Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері № 12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, згодом головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки — і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише вісім годин — з відбою до підйому. Сидіти на них в інший час — порушення режиму.
Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати.
Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму, — і його кинули до карцеру на п’ятнадцять діб. Бородін ходив правдатися до начальника табору майора Журавкова, але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.
Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, — нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!» Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. П’ятнадцять діб карцеру.
Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» — «До кінця».
У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку вісімнадцять діб. Казав мені потім: «Як то гидко — виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду». Це була людина слова.
Карцери розміщені в північній частині бараку, у невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки.
Другого вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.
Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. Третього вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідол. Отже, йому було прикро з серцем.