— Если эта версия существует, то у меня, зная характер Стуса, есть свое объяснение. Василь в карцере сразу объявил голодовку. Проходит четыре дня, приходит мент и говорит — давай ложку и миску Стуса! Я подал… Сразу отметил: значит, он снял голодовку. Вот если это правда, зная его характер, тогда он, не простив минутной слабости, мог на себя наложить руки.
— Кукушкин божится, что самоубийство произошло в рабочей камере, рядом с прогулочным двориком, — мол, Стус повесился на трубе отопления.
— Если архивы не откроют, так все это тайной и останется.
— Есть еще одна версия. Что Стус, державший голодовку, ослабел настолько, что не удержал нары, которые перед сном по команде надзирателя опускали вниз. И тяжелые, окантованные металлом, нары ударили зека по голове.
— Есть и такая версия. Мол, кто-то слышал грохот. Я не думаю, что это возможно. Ослабеть до такой степени за несколько дней голодовки нельзя. Я держал голодовку по десять дней и, как говорится, козлом бегал. Поскольку мы точно не знаем, когда наступила смерть, требование отдать ложку и миску — это могла быть и форма обмана…
У 2003-му у Москві вийшла та сама «наиважнейшая» книжка Леоніда Бородіна — «Без выбора. Автобиографическое повествование». 24 листопада 2011 року письменник помер. Похований на цвинтарі селища Реммаш у Сергієво-Посадському районі у Підмосков’ї.
Вахтанг Кіпіані
Стус і Нобель. Демістифікація міфу
Детектив. Справжній детектив — з убивством наприкінці. Такий вигляд має фінал історії про номінування українського поета і політв’язня Василя Стуса на Нобелівську премію з літератури 1985 року…
Найпопулярніша інтерпретація цієї трагедії дослівно така: «Тернопільське видавництво “Лілея” випустило друге видання монографії “Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна”… Серед них був також поет-дисидент Василь Стус, якого 1985-го нобелівський лауреат Генріх Бьолль висував на здобуття Нобелівської премії з літератури…»
Або так: «…У таборі поет продовжував залишатися поетом і зумів навіть передати на волю свої записи — «З табірного зошита», які були висунуті на здобуття Нобелівської премії 1985 року… Відомо, що в табір, де політв’язень Стус відбував покарання, надійшла телеграма, у якій повідомлялось, що він висунутий на Нобелівську премію, і серед іншого зазначалося, що мертвим премію не присуджують».
І навіть так: «…Найтрагічніша доля у Василя Стуса, якого висунув на отримання Нобелівської премії німецький письменник Генріх Бьолль у 1985 році. Вважається, що тогорічна премія вже була присуджена талановитому українському поету та борцеві за свободу проти тоталітарного режиму, коли він помер (читай: був вбитий) під час голодування в карцері 3 вересня 1985 року» («Дзеркало тижня», № 36, 9—15 вересня 1995 р.).
І, нарешті, один із чільних популяризаторів спадщини українських дисидентів, політв’язень брежнєвсько-горбачовських часів Василь Овсієнко подає, так би мовити, канонічну версію цієї історії: «27 серпня [1985 р.] — це за пізнішими розповідями Бородіна — Стус узяв книжку, поклав її на подушку своїх верхніх нарів і, зіпершись на них ліктем, так читав. Це не сподобалося наглядачеві Руденку — дуже недоброму хлопцеві з Молдавії родом, котрий, однак, часом послуговувався українськими словами. Він зауважив Стусові, що той «порушив форму заправки постелі», — а тоді вже сісти, чи, не дай Боже, лягти на койку до відбою було категорично заборонено. Стус озвався на те спокійно, поправив подушку і вибрав іншу, «дозволену» позу. Однак назавтра виявилося, що Руденко з черговим помічником начальника колонії старшим лейтенантом Сабуровим та ще з кимось із наглядачів склав рапорт, що Стус у неналежний час лежав на нарах, та ще й у верхньому одязі. Брехня була очевидна. Тож Василь, збираючись до карцеру, сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» — спитав Бородін. «До кінця».
Його доля, мабуть, уже була вирішена: не закатували б за цим разом, то за другим. Ми тоді ще не чули — навряд чи й Василь чув, — що його творчість висунуто на здобуття Нобелівської премії. Щоправда, ми не раз між собою говорили про неї, згадуючи, що в кінці 70-х років ішлося про присудження премії засновникам Московської та Української Гельсінських груп. Цей геніальний винахід, на жаль, не був достойно оцінений Нобелівським комітетом — яка то була б підтримка правозахисному рухові…
[Юрій] Литвин обмірковував, як би від української групи написати подання на присудження її Ліні Костенко за «Марусю Чурай». Коли я сказав про це Василеві, він засумнівався, чи дотягує цей роман того рівня, надто що в нім є антихристиянські, як він сказав, випади. Як би там не було, — кремлівська банда знала все і не могла допустити, щоб нобелівський лавріят сидів за ґратами. Такого не допускав навіть Гітлер: він випустив одного свого в’язня, коли йому присудили Нобелівську премію. Горбачов же вирішив убити його ще до присудження… Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше всього, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні…» («Світло людей», Київ, 1996).