1. К. О. Не стало Василя Стуса. // Америка. — 1985.— 13 вересня.
2. Керч Оксана. Василь Стус і нагорода Нобеля. // Америка. — 1985.— 17 грудня.
3. Керч Оксана. Василь Стус і нагорода Нобеля. // Свобода. — 1986.— 13 червня. — Ч. 111.
У фондах Музею-архіву українського самвидаву зберігається лист члена «Міжнародного комітету…» Остапа Тарнавського до директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича від 29 серпня 1985 року (до смерті Стуса залишається тиждень!): «…Йде тепер акція за те, щоб Стус дістав нагороду Нобеля. Почали цю акцію, правда, не так щасливо, бо її очолює самий академік Ярослав Рудницький, а за ним стоять бандерівці, але — хто б це не робив — акцію треба підтримати. Вони звернулися до мене, щоб я дав своє прізвище до президії, і — зрозуміла річ — відмовлятись не можна…»
Тут можна припустити: серед причин невисокої ефективності комітету варто розглядати й той факт, що нобелівську ініціативу в діаспорі асоціювали з конкретним політичним середовищем, а не позиціонували як позаполітичний рух інтелектуалів. Так це чи не так? Ця версія потребує окремого дослідження.
Здавалося б, головною метою новоствореного громадського, та ще й міжнародного, комітету мала б стати широка рекламно-просвітницька кампанія, скерована на звільнення й можливий виїзд з СРСР «номінанта» Василя Стуса, популяризація його творів. Для початку публікації про Нобелівську ініціативу, про склад комітету мали б бути розміщені у кожній з масових газет у країнах українського поселення — «Свободі», «Америці», «Вільній думці», «Шляху перемоги», «Українському слові», «Новому шляхові», «Українській думці» тощо. Чому ці елементарні речі не були зроблені? Це викликає щонайменше подив.
Запитання друге. Чи має Нобелівський лауреат Генріх Бьолль якийсь стосунок до ініціативи «Міжнародного комітету…»?
Знайти публікації чи бодай окремі згадки, які дозволили б вирахувати, звідки поширилася легенда про те, що лауреат Нобелівської премії 1972 року, колишній керівник Міжнародного ПЕН-центру Генріх Бьолль нібито був ініціатором (в іншій інтерпретації — «підтримав») висунення Стуса на найвищу літературну премію, нам не вдалося. Проте можна витворити асоціативний ряд — Бьолль докладав чимало зусиль для порятунку колег по перу, які потерпали від комунізму у країнах Варшавського пакту, на захист Стуса виступав щонайменше двічі. Чому б йому і не посприяти за «нобелівку»…
Двадцять сьомого грудня 1984 року видатний письменник разом із колегами, німецькими літераторами Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером (стимулював цей процес радянський вигнанець Лев Копєлєв, якому надавала матеріали Анна-Галя Горбач), надіслав тодішньому генсекові ЦК КПРС Костянтину Черненкові телеграму, у якій ішлося про незадовільний стан здоров’я поета («…що й так уже був загрозливий, а тепер ще погіршився… набрякають очі, постійно підвищена температура, пухнуть ноги, біль серця і нирок. Це може бути туберкульоза нирок, яку можна лікувати тільки в нормальній лікарні»). Звучала і пряма вимога звільнити українського дисидента.
На звернення Нобелівського лауреата з Москви не було жодної відповіді. Це Бьолля не здивувало: «Як президент Міжнародного ПЕН-клюбу я вислав впродовж 14–15 років десятки телеграм до радянських властей, до посольств, до спілок письменників — і ще ніколи не дістав жодної відповіді. Виходить, що це зовсім безглуздо, а однак треба це робити, аби звернути увагу на певну особу. Я ще ніколи не дістав жодної відповіді, навіть від моїх колег зі Спілки [радянських] письменників, з якими почасти особисто знайомий…»
Можна припустити, що однією з підстав для виникнення легенди стало телефонне інтерв’ю Генріха Бьолля німецькому радіо, датоване 10 січня 1985 року, яке неодноразово передруковували у пресі. У мікрофона — журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер.
МЕРТЕСГАЙМЕР. У чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?
БЬОЛЛЬ. Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність… Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а виключно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність.
Кореспондентка далі питає письменника: чи більша поінформованість про в’язня «охоронятиме» його від нових репресій?
БЬОЛЛЬ. Нещодавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснено з ініціативи товариства «Орієнт-Окцидент». Більша поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, бо він справді в дуже важкому становищі, якщо згадати, що він уже дванадцять років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Сподіваймося, що якогось дня не прийде вістка, що все було запізно.