16. URSS: Mort d’un surveillant des accords d’Helsinki. // Le Matin. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre.
17. URSS: Mort d’un poète dissident. // Le Quotidien de Paris. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre. — No. 1802.
18. URSS: Mort d’un dissident dans un camp. // Liberation. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre.
19. Un dissident ukrainien est mort d’épuisement au camp de Perm. // Le Monde. — Paris. — 1985.— 9 septembre.
20. URSS: Mort en prison d’un dissident estonien. // La Croix. — 1985.— 27 septembre.
21. Vasyl Stus dies in labor camp. // The Ukrainian Weekly. — 1985. — September 8.
22. Nahaylo Bohdan. The Soviet Writers who Led Dissent. // The Wall Street Journal. — New York. — 1985. — September 9.
23. Poet, rights activist Stus died of emaciation following long illness. // The Ukrainian Weekly. — 1985. — September 15.
24. Vasyl Stus Finally Finds Freedom in Death. // America. — Philadelphia. — 1985. — September 16.— № 148…
Прикметно, що в усіх цих матеріалах не знайти жодної згадки про діяльність «Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Але, судячи з усього, Оксана Керч не вважала свою місію провальною, бо в одній зі статей чорним по білому написала: «…досвідом нашого комітету ми радо поможемо іншому кандидатові на Нобелівську премію…».
Прикро, але практично в той самий час, коли група відомих інтелектуалів займалася відвертим прожектерством, голова Закордонного представництва Української Гельсінської групи Надія Світлична, маючи підготовлену на основі авторських рукописів (!) книжку «Палімпсести», ходила по колу з простягнутою рукою, шукаючи незрівнянно менші гроші на першодрук унікального видання.
Що вже казати, коли презентація «Вибраних віршів», літературний вечір у Торонто з нагоди виходу книжки, відбулася аж 15 квітня 1989 року, тобто через три з половиною роки після смерті поета…
Вахтанг Кіпіані
Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?
Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса — у карцері, у цей самий день, роком пізніше. «Серце не витримало, з кожним може бути…» — передають слова табірного гебіста.
Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.
Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.
«Особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими в світі» радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.
Тільки дерев’яні стовпчики із номерами. У Литвина — сьомий, у Стуса — дев’ятий…
Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч — на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев’янучим вінком на їхню могилу.
Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.
Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.
Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук — речі несумісні, — здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.
На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу «Медведчук засудив Стуса». Ці слова стали популярним звинуваченням, і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун.
У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука — так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України і, зрештою, кум самого Путіна не заслуговує на якийсь захист. І, звісно, мова не про це. А про те, чи справді правильно звалити всю відповідальність за трагедію поета Стуса на одну — хай огидну й одіозну — постать.
Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.
Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчити» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.