– Міро, – звернувся він до неї, – я спробую знайти вашу сестру. Зізнаюсь, що мені було б простіше зробити це, якби я ще служив у поліції. Як приватна особа… я зроблю все можливе.
Вона відповіла несподівано:
– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?
Спершу хотів відповісти категоричною відмовою. Потім подумав і сказав:
– Хіба що як секретар. Розслідування… потребує акуратності.
Міра з готовністю кивнула.
– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однієї лекції.
Міра усміхнулась:
– Це зараз хвилює мене найменше.
– І все-таки. Вам варто повернутись.
Вона подивилась йому в очі і сказала:
– Дякую.
Граційно підвелась, узяла ридикюль.
– Коли я можу почати роботу?
– Що?
– Секретарем, – без усмішки сказала вона.
Він підвівся, взяв капелюх.
– Вам доведеться поєднувати це з курсами, – він поглянув на неї, в голові майнула думка про те, що не варто було б залучати її до справи. Особисті справи краще не розслідувати – засліплюватимуть емоції. Він колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цієї курсистки ще й на світі не було. Скільки їй? Двадцять один. А вже сповна відчула жахіття війни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Він відмахнувся від думок, сказав уголос:
– Гадаю, ми можемо зустрічатися після полудня. Коли ви матимете вільний час.
– Дякую. Я почну завтра, – з готовністю пообіцяла дівчина.
– Домовились. Чекатиму на вас.
Міра підвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши їй на прощання. Вже збираючись йти, вона усміхнулась, звичним рухом помістила ридикюль на згин ліктя, злегка опустила і знов звела голову в капелюшку.
– Міро! – прозвучало раптом неподалік.
Світла блузка, стримана спідниця, книжка в лівій руці. Незнайома дівчина тримала її, стискаючи пальці. Вся її постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолійно-розслабленою позою Міри. Томашевич здивовано подивилась на дівчину. Тарас Адамович ввічливо усміхнувся. Не починав діалог, чекав пояснень. Врешті, це незнайомка втрутилася в їхню розмову, отож долати незручні паузи – теж їй.
– Прошу вибачити, – спокійно і з викликом мовила вона, ні до кого не звертаючись, і повторила, – Міро! Професор Лобода просив переказати, що чекає на тебе в бібліотеці.
– Так, дякую, я вже йду, – і мовила:
– До зустрічі, Тарасе Адамовичу.
– До зустрічі, – відізвався він.
Пішла.
Незнайомка, здається, йти не збиралась. Тарас Адамович підняв валізку, поклав в неї записник, озирнувся на дівчину, що продовжувала стояти поруч. Міра Томашевич зникла за дверима будівлі з Мінервою.
– Ви з поліції? – не надто ввічливо запитала незнайомка.
– Ні, – без зайвих пояснень відповів він.
– Ви схожі на слідчого.
– Можливо.
– Розшукуєте її сестру?
Він уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекції? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькі очі. Не надто приємні риси. Чи вони просто здались такими, коли дівчина втрутилась у чужу розмову?
– Ви щось знаєте про зникнення її сестри? – спокійно запитав Тарас Адамович.
– Ні. Знаю одне – якщо її сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.
Він надів капелюх.
– Мене це не обходить.
– Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому місті, здається, заробляють тільки балерини, – вона насмішкувато проказала останню фразу.
– Ви чудово поінформовані, – ввічливо відповів на її заувагу Тарас Адамович.
– Дякую, – холодно відповіла курсистка, – але після того, як Томашевич звернулася в поліцію, тут усі знають про те, що її сестра зникла.
– Ви це не схвалюєте? – поцікавився він.
– Курси нині працюють тільки завдяки надзусиллям професорів та курсисток. Скандальні історії нам ні до чого.
– Надзусиллям? – здивовано запитав колишній слідчий, хоч і не був певен, що хоче почути пояснення.
Дівчина відповіла:
– У місті далеко не всі з розумінням ставляться до бажання жінок отримувати освіту. Тим паче – юридичну. Гадаю, Міра вправно використовувала талант сестри. Хтозна, може тій це просто набридло.
– Хтозна, – ледь помітно кивнув слідчий Галушко. Востаннє подивився на будинок зі скульптурою Мінерви й рушив до зупинки, де вже незабаром мав привітно дзенькнути трамвай під номером 13.