– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усміхнувся слідчий.
– Тоді мені складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообіцяльно підморгнув йому Щербак.
Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з ліпниною на стінах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залі тривала репетиція.
Тарасові Адамовичу дивно було бачити порожній партер, він звик до аншлагів у Київській опері. Після вбивства, яке пам’ятали ці стіни та навряд чи забудуть кияни, він опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залі, зупинившись біля оркестрової ями, Дмитро Богров вистрілив у Петра Столипіна.
Колишній випускник найпрестижнішої в місті Першої гімназії, нащадок відомої єврейської сім’ї, син впливового присяжного повіреного і багатого домовласника дивом приніс у театр зброю й двічі вистрілив у прем’єр-міністра імперії, що супроводжував імператора Миколу ІІ, який прибув із візитом до Києва. Потім казали, що Столипін передбачав свою наглу смерть – у заповіті вказав, аби його поховали там, де загине.
За чутками, одіозний Распутін, що супроводжував імператрицю, під час проїзду імператорського почту вулицями міста перебував у квартирі свого київського знайомого і з вікна спостерігав за тим, як його вітали кияни. Коли слідом за каретою Миколи ІІ рушив екіпаж Столипіна, Распутін затрусився й вигукнув: «Смерть за ним їде, за другим екіпажем – смерть».
Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час відбуваються знайомства й обговорення вистави, крадіжки й важливі розмови. Антракт – особливий час для слідчого розшукової частини: метушня й базікання, обірвані фрази, підозрілі суб’єкти. Богров минув охорону без перевірки й двічі вистрілив з браунінга, перш ніж його зупинили. Друга куля зрикошетила від орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипіна і, пробивши живіт, зачепила печінку. Міністр помер за п’ять днів у клініці Маковського.
Богрова повісили 12 вересня у Лисогірському форті. Оскільки в Києві не було посади ката, поліція змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янівської в’язниці. До шибениці Богров вийшов у тому самому вбранні, яке було на ньому в театрі. Навіть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що він десять днів не вибирався з фрака.
Тарас Адамович заплющив очі. Театри… Ох, ці театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперішній супроводжувач – знак долі? Можливо, знаком долі було те, що перша будівля театру повністю згоріла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому місці. Хтозна.
Він не помітив, як балерини на сцені зупинились. Репетиція завершилась?
– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упіймати тут двох-трьох пліткарок. З іншими поговоримо пізніше.
Йому справді вдалося зупинити кількох дівчат біля оркестрової ями й провести їх у напівтемний куток, де в кінці партеру сидів Тарас Адамович, занурений у свої роздуми.
Перша дівчина – висока білявка в трико. Манірна, але хіба не всі балерини такі? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неї не так офіційно – Бася. Ще одна полька? Всі київські балерини – польки?
– Ви з поліції? – запитала з викликом.
– Ні.
– Але ви розшукуєте Томашевич. Олег сказав.
– Так. Як приватна особа.
– Тоді я не зобов’язана говорити з вами, – підвелась вона.
Щербак ображено протягнув:
– Б-а-а-сь…
– Не зобов’язана, – повторила дівчина.
Тарас Адамович спокійно кивнув і, повернувшись до тендітної сором’язливої брюнетки в легенькій суконці поверх трико, що стояла поруч, запитав:
– Чи можу я дізнатися ваше ім’я?
Білявка Бася примружила колючі очі й знову проказала:
– Ми всі не зобов’язані говорити з паном…
– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишній слідчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.
– Яся, – прошепотіла вона. І повторила сміливіше: – Я…Ярослава.
– Ярославо, ви знаєте Віру Томашевич?
Ярослава знала. Віра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Броніслави Ніжинської. Ярослава хотіла танцювати, як Віра. Майже невагомо, коли не тільки глядач, але й хореограф, не помічає павзи між рухами. Коли крок балерини уже є актом мистецтва.
– Ага, просто друга Кшесинська, – різко кинула Бася.
Ярослава почервоніла.
– У нас іноді говорили, – після павзи додала вона, – що якби Броніслава вирішила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилію вона віддала б Вірі.