Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напій le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читає листи від мосьє Лефевра.
Нині вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож і читати їх слід неквапом – на знак поваги до діяльності поштової служби в умовах війни. Останнього листа від шанувальника холодної кави з вершками Тарас Адамович не відкривав відучора.
У ньому – хід, який може вирішити долю їхньої партії, оповідки про паризьку погоду і балет, жарти про знайомих і роздуми про війну. Мосьє Лефевр називає себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в поліції. Він пише акуратним, майже жіночим почерком, проте нерідко дивує Тараса Адамовича несподіваними атаками на шахівниці. Французький норов.
Час за клопотами в саду минає непомітно. Поставивши на невеличкий столик філіжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук ніж для конвертів і звичним рухом акуратно розтинає папір. Дістає довгоочікуваний лист, відкладає ніж і відкидається в кріслі. Холодна кава й затінок на веранді відвойовують для нього прохолоду в полуденну пору ще по-літньому спекотного вересня. Крізь сонну тишу на подвір’я долинає несміливий дзенькіт трамвая і незвичне в такий час рипіння хвіртки.
Рука Тараса Адамовича застигає в повітрі. Мазагран у філіжанці тремтить від несподіванки. Ворона на сусідньому дереві з осудом позирає на незнайому постать, що завмерла, ледь ступивши на доріжку. Полудень – не найкращий час для візитів. Хто вирішив зневажити усталений розпорядок, який давно запровадив для себе господар садиби?
Дівчина. Струнка й тендітна. Зупинилась біля хвіртки, здригнувшись від голосного каркання, схвильовано перевела подих.
Тарас Адамович поставив філіжанку на стіл, зітхнув. Ким би вона не була, послання мосьє Лефевра доведеться відкласти. Він поклав конверт на стіл, затримавши на кілька секунд кінчики пальців на акуратному прямокутнику.
– Пане Галушко!
Ось і все. Вона не помилилась адресою, остання надія на спокій і продовження партії майнула геть, як стара ворона, що майже співчутливо каркнула йому на прощання.
– Тарасе Адамовичу, – знову почувся несміливий голос.
Він повільно підвівся, зробив кілька кроків і зупинився на порозі веранди, хоч вона, певно, завважила його постать крізь розчинені навстіж вікна. Незнайомка, розцінивши це як запрошення, рушила вперед. Зупинилась за два кроки від сходинок, звела на господаря величезні сині очі, вкотре повторила:
– Тарасе Адамовичу…
– Що ж, ви вгадали, – зітхнув він.
Дівчина здивовано закліпала.
– Це справді я, Тарас Адамович Галушко.
Зовсім юна, але навряд чи гімназистка. Ні, старша. Знає його ім’я, отже, хтось дав їй адресу. Навряд чи вона прийшла сюди вивідати рецепт консервованих томатів. Хвилюється, однак розмову не починає. Він ще раз поглянув на несподівану гостю, жестом запросив увійти. Сумно ковзнув поглядом по конверту з листом від мосьє Лефевра, підсунув до неї стілець. Дівчина сіла за столик і теж подивилася на конверт.
– Лист, – зафіксувала вона побачене словом.
– О, це від мого давнього знайомого, – він підхопив конверт і, перш ніж вона встигла щось сказати, додав: – Ви ж не відмовитесь від чаю? Можу запропонувати вам непоганий вибір варення до нього.
Дівчина ледь помітно кивнула, господар ще раз уважно поглянув на її обличчя і зник за дверима, що вели в будинок.
Чай на травах, варення з агрусу, кілька листочків свіжої м’яти – вона заспокоює. А цій зажуреній незнайомці в короні з русявого волосся і вологим блиском синіх очей треба заспокоїтися. Тривога й біль увійшли в акуратний дворик Тараса Адамовича разом із дівчиною і по-хазяйськи розмістилися на веранді, відвойовуючи собі простір. Господар поставив на столик фаянсову чашку з теплим напоєм, поруч – розетку з агрусовим варенням.
– Дякую, – глухо мовила дівчина.
– Рецепт я знайшов у записах своєї бабусі, – повагом почав він.
Гостя звела на нього широко розкриті очі й відвела убік руку з чашкою, яку вже встигла піднести до губ.
– Я про варення, – спокійно мовив Тарас Адамович. – Агрус вибагливий. Потрібно обрати сорт, потім дочекатися стиглості.
– Перепрошую, – мовила дівчина.
– О, все гаразд, – усміхнувся чоловік, і, не звертаючи уваги на те, що вона вже відкрила рота для наступної репліки, повів далі: – Звісно, я міг би додати інших ягід, тоді агрус розкрив би свій смак інакше. Однак я – прихильник моносмаків.