Дівчина ковтнула чай, обережно поставила чашку на стіл і повідомила:
– Вашу адресу дав мені Сильвестр Григорович Богач.
Подумки пообіцявши змусити Сильвестра Григоровича пошкодувати про вчинене – ото ще вигадав! – роздавати адреси шахових партнерів усіляким дівчиськам, Тарас Адамович зазначив:
– Сильвестр Григорович, до речі, навпаки – любить, коли у варенні змішуються різні смаки. Однак варення – не борщ. Щоб воно вдалося, достатньо й одного виду ягід. Що скажете?
– Мабуть, ви маєте рацію. Розумієте, я сьогодні прийшла… Мені порадили… Сильвестр Григорович…
– Той ще порадник, скажу я вам.
– Моя сестра зникла, – раптом чітко вимовила гостя. Вона не розплакалась і не влаштувала істерики – цього найбільше боявся колишній слідчий. Сльози бентежать, створюють непотрібний хаос. Він повільно підсунув до неї наповнену смаколиком розетку і приречено зітхнувши, порадив:
– Спробуйте розповісти по черзі. Я вислухаю вас.
Ворона з сусіднього дерева скептично каркнула. Дівчина відставила чашку й стиха промовила:
– Мене звуть Мирослава Томашевич. Ми із сестрою вже півтора року живемо в Києві, квартируємо в будинку по вул. Велика Підвальна, 34. Я навчаюсь на Вищих жіночих курсах.
Господар здивовано підняв догори брови.
– Юридичний факультет, – додала гостя. – Сестра – балерина в міському театрі.
Вона на мить затнулась.
– І вона зникла?
– Так. Сильвестр Григорович сказав, що ви можете допомогти її відшукати.
– Сильвестр Григорович – вигадник, – хитнув головою Тарас Адамович.
– Але ж… ви – слідчий Галушко? Сильвестр Григорович сказав, що ви – найкращий.
– Якщо Сильвестр Григорович мав на увазі нашу з ним партію в шахи, то тут я з ним не сперечатимусь.
Дівчина мимоволі усміхнулась, хоч усмішка вийшла сумною.
– Вона виступала в невеликому пластичному етюді в Інтимному театрі, я зайшла в гримерку після виступу, однак її там не було. Інша балерина сказала, що Віра вийшла хвилину тому, я шукала її, однак… – вона міцно стисла пальцями фаянсову чашку. – Я не знайшла її. Знала вже тоді – щось сталося. Шукала в театрі, розпитувала знайомих, потім чекала її вдома – Віра не повернулась. Я…
– Як давно це було?
– Тиждень минув, – опустила очі.
Томашевич. Певно полька. Струнка, наче сама з балету. Але ж балерина… Балерина. Мосье Лефевр писав йому про російський балет в Парижі, вживаючи c’est magnifique[1] мало не в кожному реченні. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би інше слово – frivole[2]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?
– Ви теж так думаєте?
– Як?
– Як у поліції. Що вона просто десь розважається?
Отже, вона вже ходила в поліцію.
– Так, вже ходила. Майже відразу. Слідчі сказали, що балерини… не зникають надовго.
– Вам запропонували почекати?
– Так. Але Віра ніколи б не вчинила так зі мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.
ЇЇ впевненість була цілковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?
– Розумієте…
– Просто «Міра».
– Розумієте, Міро, я – не слідчий. Вже давно.
– Сильвестр Григорович сказав, що колишніх слідчих не буває, – впевнено проказала дівчина.
Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий і болючий мат у три ходи в їхній партії. Вголос запитав:
– А Сильвестр Григорович…
– Чоловік подруги нашої матері.
Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловіка до будь-якої обіцянки. Як він одразу не здогадався! Марта нерідко ділилась із ним рецептами консервованих томатів, щебетала про ціни на цукор чи оповідала міські плітки, однак враження легкості й поверховості у розмові з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залізною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цій тендітній сестрі балерини не було до кого звернутися в Києві?
Чай було випито. Дівчина відставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денці. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Києва. Зрідка міг провести вечір в Опері, однак останнім часом надавав перевагу домашньому затишку, партії в шахи з далекими партнерами чи неквапній праці в саду. Тишу в садибі порушували хіба що дзвінкі голоси сусідських хлопчаків, що зліталися на ласощі, – смакувати варення за новими рецептами.
Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.