Скреготнув зубами, відклав листа. Настрою братися за інший – від войовничого француза не було. У такому стані наробить помилок, відправить суперникові необережний хід, який спричинить радісні вигуки мосьє Лефевра. C’est magnifique! – писатиме він у наступному листі, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.
Тож, прихопивши на кухні ніж, він повернувся до кошиків з яблуками.
Etes-vous un lache?[3] – ніби почув запитання від мосьє Лефевра. Відігнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.
Театри. Слід було б їх заборонити. Надто багато клопоту. Постійна метушня.
І розрізав солодкий твердуватий плід ідеально вигостреним лезом.
II. Продавець мертвих пацюків
Востаннє він підіймався цими сходами майже п’ять років тому. Здається, вони не стерлися й не постаріли ні на хвилину. А сам він стерся? Об чужі думки, прохання, пусті балачки? Повільно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозуміти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?
Всередині метушня, темно й пахне цвіллю. Він не любив цього напівтемного архітектурного монстра на Володимирській, високі стелі якого не рятували від вологості. Йому завжди хотілося повідчиняти всі вікна й двері, аби свіжий вітер виніс геть усю затхлість із будівлі, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції.
Він не попереджав про свій візит, однак той, до кого йшов, раптово виріс у дверях одного з кабінетів. Широко усміхаючись гостю, промовив так, що слова відбилися від високої стелі:
– Радий вітати вас удома, Тарасе Адамовичу.
І відступив, пропускаючи колишнього слідчого до кабінету. Начальник розшукової частини Київської міської поліції титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був років на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шістдесят», однак виглядав його ровесником.
– Спочатку не повірив своїм очам, Тарасе Адамовичу.
– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вірити – гріх.
Господар кабінету усміхнувся.
– На слух теж не скаржуся, а мені ще із сусідньої вулиці доповіли, що ви прямуєте в нашому напрямку.
Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, він нетерплячий. У шахах ця риса нерідко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.
Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кільканадцять секунд і господар кабінету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи відверто запитає про мету візиту, однак, підкаже напрям, у якому можна вести бесіду.
Врешті невідомо, чи приходила дівчина до слідчих. Може, вона викинула папірець з прізвищами, або балерина вже знайшлася. Тоді він повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранішню газету чи листи, сортував би листівки чи нарізав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфітюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сцені, повернувшись, як кажуть колеги зі Скотленд-Ярду, – з вікенду – в супроводі чергового поціновувача її таланту.
Тарас Адамович знав, що за потреби містяни частіше звертаються до звичайної міської поліції, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слідчих із сутінковим життям міста, залучення до роботи агентів та інформаторів з непевною репутацією, співпраця з представниками кримінального Києва – на все це добропорядні кияни реагували несхвально, з острахом і осудом позираючи на вікна третього поверху будівлі на Володимирській, 15. Знав і про те, що тільки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок і сумбурно оповідати про своє горе працівникам розшукової частини.
У кабінеті гість із цікавістю роззирнувся: охайно, численні стоси паперів акуратно розкладені по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись він був керівником антропометричного кабінету, що розміщується поруч, за стіною. Головним слідчим він став майже випадково, після гучної відставки попередника. Тарасу Адамовичу тоді дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помічника головного слідчого. Високі чини вимагали його підвищення, здоровий глузд наказував панові Галушку просити про відпочинок у відставці. Довелося погодитися на компромісне рішення.
Що ж привело його на місце колишньої служби, в епіцентр давнього життя, з його тривогами і радощами? Невже бажання впевнитися, що слідчі серйозно візьмуться за справу Томашевич? Чого він взагалі переймається цією історією? Не тому ж, що давній друг відмовився догравати шахову партію?