Головний слідчий не витримав короткого мовчання.
– То як справи? З вигляду життя рака-самітника пішло тобі на користь.
– Так і є.
– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – він картинно розвів руками.
– Усе спокійно, як на мене.
Співрозмовник наморщив лоба.
– Це оманливе враження, – категорично заперечив він. – За кілька тижнів тут буде казна-що. Його величність імператор їде до нас у супроводі цесаревича!
Тарас Адамович співчутливо гмикнув, а для кращого ефекту звів свої густі брови високо вгору.
– Отож! – підняв палець начальник розшукової частини і майже ображено дорікнув колишньому колезі. – А ви, Тарасе Адамовичу, кажете «спокійно».
Підготувати місто до візиту членів імператорської родини – справа надскладна. І лягає вона зазвичай на плечі поліції. Під час минулого візиту імператора було вжито заходи безпеки, які можна вважати безпрецедентними. Окрім місцевої поліції, гарантувати безпеку царській родині і її почту мали ще близько 450 служивих з інших міст. Кожен маршрут, яким рухався імператор з супроводом, охороняли від 250 до 300 жандармів під керівництвом офіцерів. Всі особи, що викликали хоч найменшу підозру, перебували під пильним наглядом. Однак усе це не завадило колишньому випускникові Першої гімназії двічі вистрілити впритул в обрану жертву. Тарас Адамович не сумнівався в тому, що цього разу заходи безпеки будуть узагалі драконівськими.
А місто… Київ міцно закріпився на почесному першому місці в імперії за кількістю скоєних злочинів, з великим відривом обігнавши найближчих суперників – Ростов-на-Дону та Нижній Новгород. Відділ розшуку захлинався від кількості справ, які треба було розслідувати негайно ще в ті часи, коли Тарас Адамович був на службі як помічник легендарного головного слідчого Георгія Михайловича Рудого. Саме за часів Рудого була створена «Інструкція для чинів київської поліції розшуку». У 1903 році, після поїздки до Дрездена, Рудий організував у Києві дактилоскопічне бюро і розробив проєкт валізи слідчого. Нинішній керівник розшукової частини міста Репойто-Дуб’яго на пам’яті Тараса Адамовича був четвертим, який обійняв цю нелегку посаду.
– Так, імператор… – майже сумно промовив слідчий. – А тиждень тому нам доповіли, що в місті Досковський!
Спогад майнув раптово і згас. Знайоме прізвище…
– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.
– Не сумнівався, що ти його згадаєш, – усміхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизає крізь пальці, його бачили відразу в кількох місцях, однак арештувати…
– Не вийшло. Співчуваю.
Арештувати Досковського не вдавалося й раніше, принаймні в Києві – надто швидко він виїхав з міста, надто майстерно підробляв будь-які документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – він легко збивав з пантелику малоосвічених агентів розшуку, більшість з яких у кращому разі могла похвалитися двома-трьома класами сільської школи.
Тарас Адамович зітхнув. Навряд чи справи поліції покращились після скандальної відставки колишнього начальника слідчої частини Спиридона Асланова. Принаймні біля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти ці запліснявілі кабінети, хай і з високими стелями.
Спиридон Асланов уславився такою тісною співпрацею з кримінальною агентурою, що врешті повністю інтегрував службу розшуку у світ кримінального Києва. Слідчі отримували дивіденди від злочинців і не надто намагалися розплутувати справи, хіба що вони стосувалися найзаможніших та найвпливовіших містян. Слідчий Галушко прагнув піти у відставку ще тоді, стомившись від брехні й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, і вони ініціювали відставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Міхала Досковського.
Шахрай оминав Київ у своїй діяльності – йому достатньо було буремної яскравої Одеси. У грудні 1910-го він спрямовував сюди з Подільської губернії залізничні вагони, вщерть забиті дохлими пацюками.
Поліція виявила вагони з дивним вантажем майже біля моря, а за кілька днів потому з’ясувалося, що дохлих пацюків хтось активно скуповує в Жмеринці, Проскурові й Деражні. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епідемія чуми, а міська адміністрація платила по 10 копійок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося підробити документи, за якими на станції Проскурів через військового начальника він отримав дозвіл на перевезення вантажу без митного та поліцейського огляду. Тільки за першу партію пацюків шахрай отримав 400 карбованців чистого прибутку.