Цар Урука Енмеркар (знаний також під іменем Німрод) дістав владу над містом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будівничим — він прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього він звідусіль звозив дорогоцінне каміння і коштовну деревину — навіть із казкової країни Аратта, в похід проти якої він відрядив урукських вояків. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився і вирішив побудувати в сусідньому місті Еріду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будівельників між собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар — присоромленим за свою пихатість.
Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука — Гільгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас — неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом, і врешті-решт знайшов її — на дні моря. Проте коли втомлений заснув на березі, з’їла квітку змія. Повернувся Гільгамеш до Урука ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили його рідне місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним — у пам’яті нащадків.
4. Поява міст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які організовували б громадське життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, — чиновники. Для впорядкування суспільного життя добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо: необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони, а також ті, хто стежив би за дотриманням законів, — судді. Потрібні були ще й ті, хто міг би примусити мешканців міста й округи коритися царській волі та законам і приборкати непокірних, — стражники. Необхідно було військо, яке захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей — що вже казати про самого царя і його родину — треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Тому виникла потреба у скарбниці, для поповнення якої з мешканців міста і округи стягували особливі збори — податки. До того ж, селян і ремісників безпосередньо залучали до певних робіт — вони виконували громадські повинності.
Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, іменують цивілізаціями (від латинського слова, що, власне, й означає державу). Державою часто називають також простір чи територію, на яку поширюється її діяльність. У Шумері вона зазвичай охоплювала окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами.
Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині — державу іменують монархією, самого володаря — монархом, а інших її мешканців — підданими.
Про що розповідають глиняні таблички
1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою — ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо розпорядження керівників просто переказувати, легко спотворити їхній зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, — вони створили писемність.