— Хайль Гітлер!
— Хайль, — недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать майора.
Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.
Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант, а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше, зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбан-фюрера мали не більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…
Випереджаючи начальника, ад’ютант Гольбах запопадливо креснув перламутровою запальничкою.
— Розкрийте пакет, оберштурмбанфюрер, я привіз його для вас, — з посмішкою сказав майор, жадібно затягтись димом сигарети. — У нас мало залишилось часу.
Печатки зламалися. Сургуч посипався на паркет. Обличчя Людвігеа витяглося.
— Ви сьогодні… з Берліна?
— Ні. Учора. Я вилетів літаком, але нашого “хейнкеля” обстріляли російські винищувачі. Пілот ледве дотяг до першого ж аеродрому по цей бік Карпат. Далі довелося добиратись на автомашині.
Людвігс сам підсунув майорові крісло. Ще раз перечитав вийнятий з цупкого коленкорового конверта папір. Майже з острахом ще раз глянув униз, на підпис.
Ні, він не помилився. Під коротким текстом машинопису стояло розмашисте: Гіммлер.
Одне це слово наче витіснило з паперу всі інші слова. Розхвилювавшись, Людвігс не міг вникнути у суть наказу. Від думки, що рука “всесильного Генріха” ще вчора торкалася папірця, якого він зараз тримає пальцями, в оберштурмбанфюрера на скронях запульсувала кров.
Нарешті він зосередився. Рядки, що стрибали перед очима, стали на місце. До свідомості Людвігеа дійшов зміст написаного. Брови поповзли догори.
Діяльність солдатів та офіцерів загону “Чорне яблуко” на окупованій території виходила далеко за рамки функцій звичайних військових, навіть есесівських частин. Коли було одержано шифровку про вилучення будь-якими засобами золота і коштовностей у населення — це не викликало у Людвігеа ні роздумів, ні подиву. Добре розумів він і наказ, згідно з яким відправив у Німеччину десятки рідкісних художніх полотен і скульптур, що зберігалися у місцевих музеях та картинних галереях. Пригадалася таємна директива про розкопки на пустищі поблизу міської цитаделі. Люди Людвігса вночі вийняли з рівчака кілька десятків трупів львівських учених, розстріляних батальйоном “Нахтігаль”[6] ще в 1941 році. Бензин та вогонь зробили своє, а у виконавців цієї “делікатної” операції з’явилися на грудях нові нагороди.
Загін “Чорне яблуко” для того й існував, щоб виконувати те, чого не довіряли іншим. Дріб’язковими справами Людвігеа не завантажували.
І раптом — якийсь Крилач, інженер з місцевих, чиє ім’я ні про що не говорить. Що ж то за персона така, з приводу якої гінці з Берліна привозять спеціальні— накази, і не від кого-небудь, а від самого рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера? Дивно.
Незрозуміло.
— На вашому обличчі я бачу здивування, оберштурмбанфюрер. Накази не підлягають обговоренню, їх треба виконувати. Але я можу задовольнити вашу цікавість. З ім’ям людини, названої у наказі рейхсфюрера СС, пов’язана робота, що може надати фатерлянду величезні потенціальні переваги над ворогом. Йдеться про відкриття… — майор затнувся, виразно поглянув на Гольбаха.
— Це мій особистий ад’ютант, — пояснив Людвігс.
Хитнувши головою, майор повторив:
— Йдеться про відкриття, в якому зацікавлена наша військова промисловість. Ви знаєте, якою дорогою ціною дається Німеччині кожен грам пального. А цей маловідомий інженер добився того, про що можна лише мріяти. Здається, він сам не знає справжньої вартості своєї праці. У мене особисто склалося таке враження. Ми тримаємо його у полі зору давно, але не чіпали раніше, щоб дати можливість спокійно закінчити роботу. Агент, який слідкував за кожним його кроком, повідомив, що інженер нібито завершив останній етап своїх досліджень. Для певності варто було б зачекати ще з місяць, але події на фронті… Отже, оберштурмбанфюрер, за виконання наказу, з яким ви ознайомились, відповідаємо ми удвох. Я керуватиму операцією. Виділіть мені офіцера і трьох-чотирьох солдатів. Ми мусимо поспішати.
Людвігс простяг руку до телефону.
— Хвилинку, — майор жестом зупинив його, — мені здається, штурмфюрер Голь-бах цілком годиться для такої справи. Чим менше людей знатиме про операцію, тим краще.
Людвігс з жалем поглянув на речі, яких не встиг зібрати ад’ютант, але поспішив запевнити:
— О, так, звичайно. На Гольбаха можете розраховувати, ви не помилились.
— Ви розумієте, штурмфюрер, яка роль покладається на вас? — підводячись запитав майор.
— Так точно, гер майорї — виструнчився Гольбах.
— Даю вам сім хвилин. Підготуйте людей і машину. Чекайте мене внизу… Ідіть!
Клацнувши закаблуками, Гольбах вибіг з кімнати.
Над містом нависла передранкова імла. Небо світилося на сході тьмяними блукаючими спалахами. Канонада гуркотіла, вже не змовкаючи.
Вузькі вулиці були забиті військами. Повзли тупоносі важкі грузовики. Над кабінами темніли ребристі стволи кулеметів. Закутані у плащі з пелеринами офіцери і неголені, чорні від пилюки й кіптяви солдати, насунувши каски на очі, тулилися один до одного, неспокійно поглядаючи на небо. Обганяючи колони грузовиків, в’їжджали колесами на тротуар верткі легкові авто, розмальовані плямами камуфляжу. З підворіть злодійкувато витикали круглі очиці притушених фар нові машини, доверху завалені меблями, тюками з одягом та іншим скарбом, круто розверталися, вклинювалися в колони і котили разом з ними на захід. Над тюками погойдувалися пілотки солдатів тилових команд і чорні кашкети шуцманів.
У повітрі стояло невгамовне ревіння моторів, безладні вигуки, лайка; над лементом і брязкотом тут і там лунали постріли. За гостроверхим шпилем костьолу і далі, десь у районі вокзалу, здіймалися вгору волохаті стовпи диму. Тхнуло бензиновим чадом і порохом.
Відступ, що почався вночі, над ранок перетворився на панічну, безладну втечу, і ніщо вже не спроможне було зупинити її.
Шлях відкритому есесівському “хорхові” з броньованими бортами перетяла група мотоциклістів. Гольбах, сидячи за кермом, вилаявся. Обличчя майора перекосила гримаса досади і нетерпіння. Крім них, у машині було ще троє — двоє солдатів з автоматами і невисокий вилицюватий унтер-офіцер.
З будинку, під яким вони спинились, десь із вікна вихопився розпачливий жіночий крик і миттю обірвався. З брязкотом посипалося скло на тротуар.
— Прокляття! — струшуючи дрібні скалки з кашкета, Гольбах повернувся до унтер-офіцера. — Шарфюрер,[7] ви краще знаєте це кляте місто. Де тут об’їзд?
— Я знаю тут кожен камінь, гер штурм-фюрер, — ламаною німецькою мовою відповів унтер-офіцер і випростав неприродно довгу руку, вказуючи на темний провулок за рогом. — Заверніть сюди, потім прямо і праворуч.
Машина, петляючи бічними провулками, вибралась із скупчення військ, що запрудили центральну частину міста, помчала вздовж зеленого бульвару. Рух тут був менший, Гольбах збільшив швидкість, і за чверть години “хорх” зупинився на темній глухій вулиці з побитими газовими ліхтарями на металевих стовпах.
За дерев’яним парканом виднівся невеликий одноповерховий будинок з широкими вікнами. Хвіртка була зачинена зсередини. Солдати навалились плечима, засув не витримав.
Першим ускочив у двір довгорукий унтер-офіцер. Майор, розстібаючи на ходу кобуру пістолета, важко затупотів слідом за ним широкими бетонованими сходами, що вели до котеджу.
6
“Нахтігаль” (“Соловей”) —