— Навпаки. Гадаю, що цей варіант найвірогідніший, — погодився Логвиненко. — Не тільки сама природа розвідок, з агентурою яких нам доводиться стикатися, зумовлює логічність цього варіанта. У нашому розпорядженні є незаперечні факти. На снігу біля вмираючого знайдено скалки розбитої пляшки. На шийці пляшки залишилися відбитки пальців. Напарник Харпія не пошкодив черепа, стрибаючи з поїзда, він зламав ногу. Решту зробив Харпій. Спочатку приголомшив компаньйона пляшкою, потім взяв у нього пістолет і двома ударами рукоятки довершив справу. Свій власний пістолет Харпій непомітно викинув з кишені, коли йшов у супроводі міліціонера у кімнату чергового на станції Даньки. Боявся, що на випадок обшуку у нього знайдуть зброю. Прибиральниця натрапила на пістолет системи “Валь-тер” в урні для сміття. До речі, на рукоятці пістолета теж є відбитки пальців. У нашій лабораторії їх зіставили з відбитками, виявленими на шийці пляшки. Знімки показують, що і пістолет, і пляшку тримала одна рука. Чия рука — сумніву немає. Але наших особистих переконань до справи не підколеш. Зате відбитки пальців, залишені Харпієм, зроблять своє під час судового засідання у майбутньому.
Муштаков слухав підполковника і дивився у вікно. Старий клен простягав до шибок своє пишне віття. Вкрита тонким шаром прозорої криги кора на дереві переливалася під промінням сонця, наче кришталь. Відривалися, падали вниз прозорі краплини. Весело вовтузилися в гіллі горобці. На дахах танув сніг.
Генералові захотілося вийти з добре напаленого кабінету надвір, побродити алеями парку, подивитися зблизька на новий театр. Кожне місто, в якому доводилося бувати йому, завжди вабило до себе чимось своїм, неповторним…
Але думки Муштакова мимоволі поверталися до справ. До пістолетів і снотворних порошків, до злочинців та вбивць з фальшивими паспортами, до парашутів невідомого походження та дволиких привидів, які никають під чужими іменами, забувши власні прізвища — до всього того мотлоху й нечисті, що з’являється час від часу, вповзаючи крізь щілини на радянську землю, і плентається під ногами, заважаючи людям спокійно жити, працювати.
Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи, зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію Синє Озеро. Яким транспортом — випадковою машиною чи підводою — добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні — його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг, зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника, який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.
Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три пасажирських состави — на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й позначив на карті капітан Рева.
Який же шлях обрав утікач?
На залізничні станції полетіли телеграми, були попереджені начальники поїздів, провідники вагонів, прикмети Харпія стали відомі працівникам залізничної міліції, керівникам штабів добровільних дружин по охороні громадського порядку. Члени оперативної групи капітана Реви роз’їхалися трьома напрямками — на північ, південь і на захід. Але ні з кінцевих пунктів, ні з проміжних станцій по шляху руху поїздів відомостей про утікача не надійшло. Сліди Харпієві загубилися.
Рева був переконаний, що “біолог” із Дрогобича подався в глиб країни, щоб зникнути, як голка в сіні, загубитися серед тисяч людей. Схилявся до цього і підполковник Логвиненко. Муштаков не заперечував, але не висловлював і власних припущень. Ще у Москві, познайомившись з одержаними від Логвиненка матеріалами й аналізуючи поки що розрізнені факти, генерал замислився. Серед документів була також фотокартка невідомого, який помер поблизу залізничного насипу. Муштаков довго вдивлявся у випещене обличчя. Але фотокартка нічого сказати не могла. Зате коротка німецька фраза, почута обхідником Сорокою з уст вмираючого, будила чимало надій. Можливо, клубок почне розмотуватися саме з цього кінця…
Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони розпрощалися.
Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів у відрядження його помічник.
Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення тільки підтвердило хід генералових думок. ХарпІя та його напарника закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх агентів у далеку небезпечну “подорож”? Якби вдалося пролити світло на цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами чекістів.
Поки що Муштаков не ділився своїми міркуваннями. Він не хотів поспішати. Тим більше, що ні підполковник Логвиненко, ні капітан Рева все одно не змогли б внести ясність, з якою “місією” прибули парашутисти у віддалену від кордону область, що треба було тут “гостям”, один з яких у свою останню хвилину згадав не рідну матір, а якогось есесівського шарфюрера.
Логвиненко пішов проводжати генерала до готелю.
Вони обійшли парк, попрямували бульваром між двома рядами тополь. Над головою синіло небо. Двірники згортали з дахів сніг, він з шумом хлюпав на перегороджений канатом тротуар. Десь згори, з квартири верхнього поверху, чулися м’які акорди рояля. Напроти під’їзду з вивіскою “Облпрофрада” височіло бронзове погруддя письменника, який створив безсмертний образ веселого, кмітливого козака, мандрівника в далекі заморські краї. Муштаков узяв Логвиненка під руку, підійшов до постаменту. Тут їх і наздогнав молодший лейтенант з приймальні підполковника. Стишивши голос, він сказав, що десять хвилин тому одержано телеграму з Берліна.
— Повертаймося, Карпе Романовичу, — в голосі Муштакова вчулося нетерпіння, він хвилювався.
Широким кроком вони рушили назад.
Телеграма була адресована особисто Муштакову. Видно, той, хто передав її, добре знав, де перебуває генерал. Муштаков читав шифровку, І його обличчя дедалі світлішало. Догадуючись, що одержано важливі відомості, Логвиненко чекав, поки генерал заговорить перший.
— Ну, Карпе Романовичу, от крига й зрушила з місця. Навіть не гадав, що нам так пощастить. — Муштаков енергійно потряс телеграмою. — На, прочитай сам!
Логвиненко швидко проглянув шифровку.
“Працівники державної безпеки Німецької Демократичної Республіки, вивчивши фотокартку невідомого, який помер біля залізниці в районі станції Синє Озеро, засвідчили, що на фото — колишній офіцер СС і член націстської партії Карл Гольбах. Скориставшись документами розстріляного антифашиста Гельмута Кюнта, Гольбах після війни видав себе за жертву гітлерівського режиму і пробрався на посаду комісара кримінальної поліції міста Гранау (Східна Німеччина).