М.М. Додж
Срібні ковзани
РОЗДІЛ І
Ганс та Гретель
Одного ясного грудневого ранку багато років тому двоє убого вбраних дітей сиділи на березі замерзлого каналу в Голландії й, низько пригнувшись до землі, біля чогось поралися.
Сонце ще не сходило, але сіра заслона розступилася на обрії, і по краях її вже заграла малиновим сяйвом світова зоря. Добрі голландці здебільшого ще спочивали тихим вранішнім сном; навіть мінгеер ван Стоппельнозе, цей достойний старий голландець, все ще дрімав, поринувши в «солодке забуття».
І тільки коли-не-коли по дзеркальній поверхні каналу хутко пробігала на ковзанах яка-небудь селянка із повним котиком на голові, чи то міцний, дужий юнак пролітав стрілою повз дітей, що тремтіли з холоду, і строїв їм добродушну міну, поспішаючи до міста на роботу.
Тим часом брат і сестра (адже ті двоє дітлахів були брат і сестра), пухкаючи й фукаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, а якісь дерев’яні оцупки, невправно обточені й стесані донизу, з просвердленими дірочками, що в них було затягнено ремінці з сирової, невичиненої, шкіри.
Ті чудернацькі пристрої змайстрував сам Ганс, — так звали того хлопчика, його мати була бідна селянка, надто бідна, — вона й подумати не могла про те, щоб купити справжні ковзани своїм дітям. Хоч оті дерев’яні «ковзани» й було зроблено дуже грубо, проте завдяки їм діти бавили багато щасливих годин на кризі; і тепер, коли, намагаючись припнути їх, наші юні голландці сіпали з усієї сили за ремінці своїми закляклими червоними пальцями — їхні зосереджені обличчя майже торкалися колін — ніякі нездійсненні мрії про крицеві леза справжніх ковзанів не тьмарили їхньої втіхи.
Нарешті хлопець випростався і, широко махнувши руками й безтурботно крикнувши сестрі: «Пішли, Гретель!», легко скочив на кригу і побіг поковзом через канал.
— Ох, Гансе, — гукнула йому жалісно сестра, — з цією ногою знову не гаразд. Ремінці намуляли мені ногу, коли ми бігали на базар останнього разу… і зараз мені так боляче зав’язувати їх на тому ж місці.
— То зав’яжи трохи вище, — порадив Ганс і, не глянувши на неї, виписав якусь чудову хитромудру фігуру на кризі.
— Як їх зав’яжеш? Ремінець надто короткий.
Ганс добротливо свиснув — коли перекласти цей свист звичайною мовою, то він означав: «Біда з цими дівчатами» — і підбіг до сестри.
— Як нерозумно, що ти взула ці черевики, Гретель! Адже ж ти маєш майже нові, шкіряні. Твої дерев’яні, та й ті вже кращі, ніж оці.
— Ой Гансе! Чи ти забув? Таж батько кинув мої чудові нові черевики у вогонь. Не встигла я збагнути, що трапилось, як вони вже зовсім покорчились у розгорілому торфі. В цих я ще можу бігати на ковзанах, а в дерев’яних — ніяк. Будь ласка, зав’яжи, тільки обережно…
Ганс витяг ремінця з кишені. Наспівуючи щось, він став навколішки поруч Гретель і почав підв’язувати їй до ноги ковзанок, затягаючи ремінця з усією силою своїх дужих молодих рук.
— Ой, ой! — скрикнула дівчинка, — їй дуже боліло.
Нетерпляче сіпнувши, Ганс розв’язав ремінця. Він хотів був кинути його на землю (за зразком багатьох старших братів), але помітив сльозу, що збігала по щоці сестрички.
— Я закріплю його, не бійся, — промовив він до неї несподівано ніжно. — Тільки нам треба поспішитися; адже ж мама нас скоро покличе.
Він пильно озирнувся навколо: спочатку глянув на землю, потілі на голі віти верби над головою і нарешті на небо, де все дужче займалися яскраві блакитні, малинові та золотисті смуги.
Не знайшовши там того, чого він шукав, Ганс замислився; раптом його пройняла щаслива думка, і очі йому загорілися. Швидко скинув він із себе шапку і, відірвавши з неї подерту підкладку, згорнув її так, щоб вийшло щось подібне до м’якої подушечки, яку він прикріпив над стоптаним черевиком Гретель.
— Ну, — переможно скрикнув він, закручуючи ремінці так швидко, як тільки дозволяли йому зовсім задубілі пальці, — тепер ти зможеш витерпіти, якщо я затягну дужче?
Гретель міцно стиснула губи, немов хотіла сказати: «Про мене, я витерплю все…», але не відповіла нічого.
За хвилину вони вже весело сміялись і, побравшися за руки, летіли по каналу, не думаючи про те, чи витримає їх та крига, чи ні, — в Голландії-бо крига тримається цілу зиму. Вона дуже міцно влаштовується на каналі і не тільки не тане й не худне кожного разу, коли сонце трохи припікає її, але, навпаки, з кожним днем набирається сили і задирливо виблискує до кожного променя.
Раптом — рип! рип! — під ногами в Ганса щось заскрипіло. Він почав скорочувати кроки, спотикатися й кінець кінцем простягся горілиць на кризі, дригаючи ногами й вимальовуючи ними в повітрі найфантастичніші узори.