— Гм! — скрикнув Лудвіг обурено. — Добра мені робота.! А як же ота стара німкеня обходилася без окулярів, цікавий я знати?
— О, — відповів Пітер сміючися, — можливо вона мала інші. В кожному разі, вона дуже наполягала, і художник таки їх узяв. Він був такий вдячний, що змалював на картині її окуляри разом із футляром і подарував їй. А старенька віддала ту картину бургомістрові й одержала за це досмертну пенсію та й жила собі довіку без лиха.
— Хлопці! — покликав Ламберт голосним шепотом. — Ходімо подивимося «Ведмежу облаву».
Це була чудова картина, яка належала пензлеві Пауля Поттера, голландського художника XVII сторіччя, що малював надзвичайні картини ще до того, як йому вийшло шістнадцять років. Хлопчики були від неї в захваті, так-бо їм сподобався її сюжет. Вони пройшли байдуже повз видатні твори Рембрандта й ван дер Гельста, але умлівали над однією поганою картиною ван дер Венне, що зображувала морський бій між голландцями та англійцями. Потім вони довго стояли, мов зачаровані, перед портретом двох маленьких хлоп’ят, що один з них їв суп, а другий яйце. Головна вартість цієї картини, на думку наших юнаків, полягала в тому, що хлопчисько, котрий їв яйце, вимазав собі весь видок жовтком, на превелику їхню втіху.
Чудове зображення «Празника святого Ніколаса» також притягло до себе їхню увагу.
— Глянь, ван Моунене, — сказав Бен до Ламберта, — як чудово вималювано обличчя в цього малюка, правда? Він немов знає, що заробив на прочухана, але сподівається, що святий Ніколас ще не вивів на світ його провини. Отакі картини мені до вподоби; вони немов розповідають цілу історію.
— Ходімо, хлопці! — гукнув капітан. — Вже десята година, час рушати!
Вони поквапилися до каналу.
— Стати на ковзани!.. Ви готові? Раз, два… Ей! А де ж Поот?
Справді, — де ж був Поот?
Ярдів за десять від них у кризі виднілася щойно прорубана квадратова ополонка. Пітер помітив її і, не кажучи й слова, помчав до неї.
Всі інші помчали, звичайно, за ним.
Пітер зазирнув у ополонку. І всі зазирнули в неї; потім стурбовано вп’яли один в одного очі.
— Пооте! — гукнув ГІітер, знову заглядаючи в ополонку. Ніякої відповіді — цілковита тиша. Чорна вода наче завмерла; її поверхня вже вкривалася льодовою плівкою.
Ван Моунен повернувся з таємничим виглядом до Бена.
— Він, здається, вже мав колись припадок?
— Боже мій! Так, мав! — відповів до краю переляканий Бен.
— Ну, то, мабуть, у музеї з ним знову трапився припадок!
Хлопці враз збагнули, що саме має він на думці. Ковзани вмить злетіли з ніг. Пітер, не розгубившись, зачерпнув своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали, охоплені одним бажанням — якнайшвидше подати своєму товаришеві допомогу.
Гай-гай! Вони й справді знайшли бідного Якоба в припадку… але то був припадок сонноти. Хлопець лежав у затишному куточкові галереї і хріп, немов який стомлений солдат! Голосний регіт, що вибухнув, коли вони викрили Якобову схованку, збентежив сердитого сторожа.
— Що тут таке? Припиніть бешкетування! Ей ти, пивне барилко, прокинься! — і сторож почав вельми безцеремонно розштовхувати Якоба.
Тільки-но Пітер зрозумів, що Якоб здоровісінький і що йому не загрожує ніякої небезпеки, він вибіг мерщій на вулицю, щоб вилити воду з своєї бідолашної шапки. Поки він утуляв у неї хусточку, щоб обмерзла підшивка не доторкалася до його голови, решта хлопчиків спустилися сходами вниз, тягнучи очманілого спросоння й обуреного Якоба за собою.
Знову капітан дав наказа рушати в дорогу. Добродій Поот прокинувся нарешті зовсім. Крига тут була трохи нерівна і з тріщинами, але хлопці не втрачали бадьорості.
— Побіжимо каналом, чи річкою? — запитав Пітер.
— О, річкою, звичайно! — скрикнув Карл. — Це буде чудово! Кажуть, крига на ній дуже міцна; тільки річкою бігти багато довше.
Якоб Поот відразу ж зацікавився цими словами.
— Я пропоную бігти каналом! — крикнув він.
— Гаразд, біжімо каналом, — вирішив капітан, — якщо всі на те пристають.