Всю країну перетинають у різних напрямках повноводі рови, канали, ставки, річки й озера; колись їх вихлюпнуло на суходіл море, —та так вони й не висохли з того часу; ставши осередком людської метушні й ділового сум’яття, виблискують вони під сонячним промінням, зневажливо поглядаючи на лани, що сумовито простягаються поруч них. Мимоволі хочеться запитати: «Що ж таке Голландія — береги чи вода?» Навіть зелень, якій годилося б рости на суходолі, тут немов зробила помилку і оселилася на рибних ставках. Фактично вся країна — ніби губка, завжди насичена водою, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:
Люди народжуються, живуть і помирають, і навіть насаджують собі садки на барках, що плавають по каналах. Будинки, з дахами, схожими на крислаті капелюхи, що насунено їх на очі, стоять козирем на своїх дерев’яних ногах, немов попідтикавши спідниці та кажучи: «Будь-що-будь, а ми маємо намір залишитися сухими!» Навіть коням прив’язують до копит широкі підставки, щоб їм легше було витягати ноги з дряговини. Але зате для качок тут справжній рай. Влітку це чудова країна для дівчаток та хлопчаків, що бігають босоніж. Як приємно тут чалапати по калабанях! Як весело пускати маленькі кораблики! Як хороше веслувати, вудити рибу та плавати! Уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна цілісінькі дні пускати забавкові човники з трісок!.. Але годі! Якщо я провадитиму далі, то, мабуть, мої читачі всі як один помчать на Зюйдер-Зее.
Голландські міста здаються на перший погляд якоюсь дивовижною хащею, що в ній ростуть будинки, мости, церкви та кораблі, пускаючи начебто пагінки з мачт, дзвіниць та дерев. По деяких голландських містах баркаси підходять до самих будинків, що належать їхнім власникам, і їх, як коней, прив’язують там до одвірків, а навантажують ті баркаси з вікон горішніх поверхів. Матері гукають до Лудвіга та Кассі «Не гойдайтеся на хвіртці! Глядіть-бо, ще втонете!» Водяні шляхи зустрічаються там багато частіше, ніж шляхи грунтові та залізниці; водяні огорожі, тобто канави, повні стоячої зеленої води, оточують майданчики для розваг, низинні лани та садки.
Де-не-де здибаються красиві зелені живоплоти; але дерев’яні паркани, такі, як у нас в Америці, рідко трапляються в Голландії. Що ж до мурів, то голландець з подиву зняв би руки до неба, коли б хто подав йому ідею збудувати муровану огорожу. Справа в тому, що тут немає іншого каміння, крім величезних кам’яних брил, що їх привезено з інших країн для зміцнення та охорони узбережжя. Все дрібне каміння та гальку, якщо вони тут колись і були, забрала бруківка до себе в полон, а ні, то вони порозпадалися на порох. Хлопчики з дужими, вправними руками, хоч би вони й шукали до того часу, поки в них виросте борода, не знайдуть на своїй батьківщині жодного камінчика, щоб кинути його рикошетом по воді чи то сполохати ним якого трусика. Водяні шляхи, що перетинають країну в усіх напрямках, — не що інше, як канали найрізноманітніших розмірів. Є там усякі, починаючи від величезного, придатного до плавання великих кораблів, Північно-Голландського каналу, — це одне з чудес світу, — і кінчаючи вузенькими водяними стежками, що через них може перестрибнути й малий хлопчисько. Водяні омнібуси, так звані «трексгюйти»[2], раз у раз снують угору та вниз цими водяними шляхами, перевозячи пасажирів; а вантажні барки, так звані «паксгюйти» перевозять паливо та різні товари. Замість стежок, зарослих зеленою травою, від поля до комори й від комори до саду тягнуться канали з зеленою водою; а лани, чи «польдери», як їх тут звуть, — це простісінько великі озера, що з них випомпувано чисто всю воду. Найлюдніші торгові вулиці по містах, так би мовити, мощено водою, в той час як велику частину доріг по селах бруковано цеглою. Міські човни, з їхніми круглобокими кормами, позолоченими носами та яскраво пофарбованими корпусами, не схожі на всі інші кораблі в цілому світі: а голландський візок з його химерно вигнутим маленьким дишлом, — справжнісіньке чудо.
«Одне ясно, — скрикне Пан Оптиміст, — тамошні мешканці ніколи не відчувають спраги!»
Нічого подібного, — «Країна суперечностей» і тут не зраджує себе. Дарма що море вічно намагається в неї ринути, дарма що внутрішні озера вічно намагаються ринути в море, дарма що канали, річки та канави в ній повні води ущерть, — в багатьох округах проте немає гожої води; бідним голландцям доводиться або знемагати на спрагу, або пити вино й пиво, або ж посилати далеко в глиб країни в Утрехт та інші щасливі місцевості, по цю коштовну вологу, древнішу за Адама, а проте юну, як ранішня роса. Правда, часом краяни можуть потішити себе, ковтнувши дощової води, якщо, звичайно, їм пощастить її зібрати; але здебільшого вони, як оті моряки у славнозвісній поемі Колріджа «Старий моряк», що за ними женеться альбатрос, бачать лиш одне, — скрізь
2