В одній із стародавніх в’язниць Амстердама, прозваній «Рашпільнею», через те, що ув’язнені у ній злодії та волоцюги повинні були стругати колоддя, малася камера, до якої садовили на кару лінивих арештантів. В одному кутку тієї камери стояла помпа, а в другому був отвір, через який у те приміщення безупинно била струменем вода. В’язневі доводилося вибирати одне з двох: або стояти згорнувши руки і втонути, або працювати, рятуючи своє життя, коло помпи й викачувати воду, допоки тюремник не звільнить його. Мені здається, що природа влаштувала цілій Голландії цю маленьку розвагу в широкому масштабі. Голландці завжди були змушені помпувати воду, рятуючи своє життя і, мабуть, робитимуть це довіку.
Мільйони доларів витрачається там щороку на ремонт дамб та на регулювання водорівня. Коли б же ці важливі справи були занехаяні, — країна перетворилася б у пустку. Прориви дамб, як я вже казала, призводили до катастрофічних наслідків. Сотні сіл та міст були не раз поховані під бурхливими потоками води, що заливала всю місцевість, і таким чинам загинуло близько мільйона чоловік. Особливо катастрофічна повідь сталася восенй 1570 року. Двадцять вісім разів до того заливало Голландію то тут, то там високою водою, але ця повідь була найстрашніша за всі. Перед отим страхіттям нещасна країна довго стогнала під ярмом іспанської тиранії; тепер її страждання, здавалося, дійшли вже краю. Читаючи «Історію піднесення Голландської республіки», що її написав Мотлі, ми вчимося поважати хоробрий голландський народ, який так багато терпів, страждав, так відважно нехтував небезпекою.
Змальовуючи яскравими фарбами цю жахливу повідь, містер Мотлі розповідає нам про те, як затяжний та лютий шторм погнав води Атлантичного океану в Північне море і кинув їх на береги голландських провінцій; як дамби, нарешті, не витримали понадсильного навантаження і прорвалися по всьому узбережжі; як навіть «Ганд-бос», — мол, збудований з дубових паль, скріплених залізними скобами, пришвартований тяжкими якорями та захищений гравієм і гранітом, — прорвало й розбило на гамуз під тиском розлюченої стихії; як рибальські човни та великі кораблі понесло з моря на затоплену землю, як вони заплутувалися у вітах дерев або билися об дахи та стіни будинків і як кінець кінцем геть уся Фрісландія[4] перетворилася на розбурхане море. «Сила-си-ленна чоловіків, жінок, дітей, коней, рогатої худоби, овець та інших свійських тварин боролася з хвилями по всіх усюдах. У розпачі хапалися люди за кожного човна, за кожну річ, що могла за човна правити. Кожний будинок було затоплено, і навіть мерців, на розмитому кладовищі було викинуто з могил. Живе немовля у колисці і давно похований труп у домовині плавали поруч бік у бік. Здавалося, предковічний потоп почався знову. Скрізь, куди не кинь оком, на всіх вершечках дерев, на церковних дзвіницях купчилися люди, благаючи в бога милосердя, а в своїх ближніх — допомоги. Тільки-но шторм почав потроху вщухати, рятувальні човни заметушилися по всіх напрямках, рятуючи тих, хто боровся в воді за своє життя, знімаючи потопаючих з дахів та дерев і підбираючи трупи, що вже потонули». Не менш як сто тисяч чоловік загинуло протягом кількох годин. Тисячі й тисячі тварин пливли мертві по воді; а матеріальні збитки, яких зазнала країна, були такі великі, що їм і ціни не складеш.
Роблес, іспанський губернатор, один з найперших самовіддано кинувся на порятунок до тих нещасних і докладав усіх сил, щоб полегшити тяжкі наслідки жахливої катастрофи. Доти голландці ненавиділи його, — у жилах-бо йому текла іспанська чи португальська кров, — але його добрість та невсипуща діяльність у цей лихий час заслужили йому вселюдну подяку. Незабаром він запровадив удосконалений метод будування дамб і видав закона, який зобов’язував кожного землевласника доглядати й підтримувати ті споруди. З того часу такі спустошливі поводі траплялися нечасто, хоч протягом майже трьох дальших століть країну шість разів затоплювало високою водою.