Він на хвильку зайшов до Морського училища й тихо позаздрив його учням: у них був повністю оснащений бриг, а їхні ліжка-гамаки погойдувалися над скринями. Потім заскочив до єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники алмазів і вбогі продавці одягу, і так само швидко оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама: Прінсен-Грахт, Кейзерс-Грахт, Гейрен-Грахт і Сінгель. Ці вулиці звиваються півколом, і перші три простягаються більше ніж на дві милі. Посередині кожної з них тече канал, а по його берегах тягнеться чудова бруківка, облямована величними будинками. Ряди оголених в’язів по берегах каналу відкидають на лід сітку тіней, і всюди тут так сліпуче чисто, що Бен сказав Ламберту:
— Це місто — якась скам’яніла чистота!
На щастя, було так холодно, що це стало на заваді щоденному щедрому поливанню вулиць і миттю вікон. Інакше наші юні екскурсанти давно вже змокли б до нитки. Голландські господині одержимі миттям, підмітанням, протиранням, і занести бруд до їхніх бездоганно чистих будинків вважається чи не смертним гріхом. Глибоке презирство чекає на тих, хто, переступаючи поріг, полінується натерти до блиску підошви свого взуття; а в деяких місцях відвідувачі, заходячи до будинку, зобов’язані знімати свої важкі черевики.
Сер Вільям Темпл у своїх спогадах «Що відбулося в християнському світі з 1672 по 1679 роки» розповідає про якогось поважного суддю, що зайшов відвідати одну мешканку Амстердама. Кремезна молода голландка відчинила йому двері й випалила, що господиня — вдома, але черевики в гостя не дуже чисті. По цьому вона обхопила здивованого гостя обома руками, завдала його собі на спину, пронесла через дві кімнати, всадовила на нижню сходинку і, схопивши туфлі, що стояли поблизу, надягла їх йому на ноги. І тільки після цього вона сказала, що господиня сидить нагорі й гість може до неї піднятися.
Котячись разом із друзями людними каналами міста, Бен дивився на сонних міщан, які ліниво покурювали люльки з байдужим виглядом — здавалося, якщо з їхніх голів збити капелюхи — вони й оком не зморгнуть; і йому важко було повірити, що голландці колись не раз піднімали повстання; важко повірити, що теперішні амстердамці — нащадки тих хоробрих, самовідданих героїв, про яких він читав у історії Голландії.
Легко ковзаючи по льоду з товаришами, Бен розповів ван Моунену про «похоронний» бунт, що спалахнув тут, в Амстердамі, у 1696 році, коли жінки й діти разом із чоловіками вийшли на вулиці. Жартівливі похоронні процесії проходили по всьому місту: люди вирішили показати бургомістрові, що вони не виконуватимуть нових правил поховання померлих. Під кінець вони зовсім перестали коритися й погрожували рознести мало не все місто; тож бургомістр поспішив скасувати постанову, яка образила народ.
— Он на тому розі, — сказав Якоб, указуючи на якісь великі будівлі, — п’ятнадцять років тому величезні склади зерна провалились у твань. Це були міцні будинки, побудовані на дебелих палях. Але в них засипали забагато зерна — понад сімдесят тисяч центнерів, — і вони запалися.
Якобові важко було розповісти таку довгу історію, і він зупинився перевести подих.
— А ти звідкіля знаєш, що туди зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? — різко запитав Карл. — Ти у той час ще з пелюшок не видибав.
— Мені батько розповідав, а він добре знає, як усе було, — спокійно відповів Якоб. Віддихавшись, він запропонував: — Бен любить живопис. Може, покажемо йому картини?
— Гаразд, — погодився капітан.
— Мали б ми час, Бенджаміне, — сказав Ламберт ван Моунен англійською, — я повів би тебе в Стадгейс, будинок міського управління. От там палі так палі! Будинок зведено на чотирнадцяти тисячах паль, забитих у землю на глибину сімдесяти футів. Але що я хочу тобі показати — так це велику картину, на якій зображено, як ван Спейк підриває свій корабель… Чудова картина!