— Ван хто? — перепитав Бен.
— Ван Спейк. Невже не пам’ятаєш? Битва з бельгійцями якраз була в розпалі, і коли він зрозумів, що вони його здолають і захоплять корабель у полон, то підірвав і його й себе разом із ним, аби не здатися ворогові.
— А хіба не ван Тромп підірвав корабель?
— Зовсім ні. Але й ван Тромп був хоробрим. На його честь встановили пам’ятника в Дельфт-Гавні — там, де пілігрими[19] сіли на корабель, аби вирушити до Америки.
— Ага. А що зробив ван Тромп? Адже він був знаменитим голландським адміралом, чи не так?
— Так, він брав участь у тридцяти з гаком морських боях. Він переміг іспанський і англійський флоти, а потім прив’язав швабру до щогли, повідомляючи, що очистив море від англійців. Голландці вміють перемагати, друже мій!
— Замовкни! — закричав Бен. — Прив’язав він швабру чи ні, а все-таки англійці зрештою його перемогли! Тепер я все згадав. Його вбили десь на нідерландському узбережжі у битві, яку виграв британський флот. Прикро, чи не так? — лукаво додав він.
— Гм! Куди це ми потрапили? — вигукнув Ламберт, аби перевести розмову в інше річище. — Слухай, усі нас випередили… Всі, крім Якоба. Ох він і гладкий! Ми й пів-шляху не здолаємо, як він знесилиться.
Бенові, звісно, було приємно бігти на ковзанах поруч із Ламбертом, який хоч і був чистокровним голландцем, але виховувався неподалік від Лондона й англійською володів так само вільно, як і голландською. І все-таки Бен не засмутився, коли капітан ван Хольп крикнув:
— Ковзани геть! От і музей.
Музей був відчинений, і того дня вхід був безкоштовним. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як усі звичайні хлопчиська, які, здається, ніколи не проґавлять нагоди — так їм подобається чути човгання своїх підошов по натертій підлозі.
Музей в Амстердамі — це просто картинна галерея, у якій можна побачити кращі твори голландських майстрів, а ще близько двохсот папок із рідкісними гравюрами.
Бен одразу ж помітив, що деякі картини тут висять на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Їх можна повертати, як віконниці, і розглядати при яскравішому світлі. Це пристосування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися «Вечірньою школою», маленькою жанровою картиною Герарда Доу, бо дало їм змогу оцінити її блискучу техніку: здавалося, що картина освітлена тим світлом, яке проникає в зображені на ній вікна. Пітер відзначив також якості іншої картини Доу, «Пустельник», і розповів хлопцям кілька цікавих анекдотів про цього художника, який народився у Лейдені 1613 року.
— Аж три дні писати ручку швабри! — здивовано вигукнув Карл, озиваючись на слова капітана про те, як повільно писав Доу.
— Так, друже, три дні. І, подейкують, ніби він витратив цілих п’ять днів, обробляючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві і старанно виписані деталі на цій картині. Щодня після роботи він ретельно закривав свої незакінчені твори, а фарби й пензлі ховав у непроникні для повітря ящики. Судячи з розповідей, сама його майстерня була запечатана, як коробка для капелюшка. Художник завжди входив до неї навшпиньки і, перш ніж почати роботу, сидів нерухомо, поки не осідав легкий пил, який художник міг розворушити, заходячи до майстерні. Я десь читав, що його картини видаються ще кращими, якщо розглядати їх через збільшувальне скло. Він так напружував зір, обробляючи дрібні деталі, що вже у тридцять років змушений був носити окуляри. У сорок він бачив зовсім погано й ледь міг писати. Йому ніде не вдавалося знайти такі потужні окуляри, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати одягти її окуляри. Вони були саме по ньому і допомогли писати так само добре, як раніше.
— Гм! — обурено озвався Людвіг. — Мені це подобається! Цікаво, а як же ця бабуся без окулярів?
— Ну, — розсміявся Пітер, — можливо, у неї були ще одні. У всякому разі, вона вмовила художника взяти її окуляри. Він був такий вдячний, що зобразив на картині ці окуляри разом із футляром і подарував бабусі. А вона віддала цю картину бургомістрові, за що одержала довічну пенсію і не знала скрути до кінця своїх днів.
— Друзі, — гучним шепотом покликав Ламберт, — а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!
Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.