— Ха-ха-ха! Попалася! — радісно вигукнув Ганс.
— Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе! — заперечила Гретель, намагаючись вивільнитися з братових рук.
Саме цієї миті діти почули:
— Гансе, Гретель!
— Мама кличе, — констатував Ганс і одразу ж посерйознішав.
Канал потопав у золотому сонячному світлі. Дихати чистим ранковим повітрям було легко. Ковзанярів ставало дедалі більше. Гретель і Гансові дуже не хотілося закінчувати свої розваги, але їм і на думку не спадало хоч трішечки затриматися. Вони були слухняними дітьми, тож одразу стягнули з ніг дерев’яні ковзани, не розв’язавши й половини вузликів на ремінцях.
Додому йшли неквапом. Плечистий та білявий Ганс був вищий майже на голову від своєї блакитноокої сестрички, адже йому виповнилося п’ятнадцять років, а Гретель — лише дванадцять. Він був сильним, міцним хлопчиком із ясними очима, а на чолі його, здається, можна було прочитати: «У мене добра душа!», подібно до того, як над входом до кожного маленького зомергейса[2] у Голландії зазвичай був написаний якийсь вислів. Гретель була гнучка й швидка; у її очах танцювали вогники. Коли хтось дивився на дівчинку, рум’янець на її щічках то бліднув, то густішав. Так під подихами вітру клумби рожевих і білих квітів переливаються найрізноманітнішими відтінками червоної палітри.
Майже не відійшовши від каналу, діти опинилися біля невеличкого будиночка, де вони жили. Їхня мати, вбрана у кофтину, спідницю та щільний очіпок, стояла на порозі. Між похиленими одвірками вона скидалася на портрет. До їхнього будиночка було недалеко, та навіть якби той стояв на відстані милі, все одно здавалося б, що він близько. У цій пласкій країні все чудово видко ще здалеку. Курча можна роздивитися так само добре, як вітряк. Якби не греблі та високі береги каналів, можна було б стати просто посеред Голландії й до самого обрію не побачити не лише пагорба, а навіть горбочка.
Ніхто не знав про ці греблі більше за тітоньку Брінкер і захеканих дітей, які поспішали на її оклик. Але перш ніж розповісти, чому це так, дозвольте мені, не встаючи із крісла-гойдалки, відвідати разом із вами цю далеку країну, де ви, мабуть, уперше побачите деякі цікаві речі, на які Ганс і Гретель дивилися щодня.
Розділ II
Голландія
Голландія — одна з найдивніших країн у світі. Її слід би назвати «Дивною землею» або «Країною суперечностей», тому що майже в усьому вона відрізняється від інших країн. Більша її частина лежить нижче від рівня моря. Тут значними витратами коштів і праці зведено величезні греблі й моли, щоб утримувати океан там, де він має бути. Подекуди океан усією своєю масою налягає на узбережжя, і бідолашна земля ледь стримує його натиск. Часом греблі прориває або вони починають протікати, і це призводить до згубних наслідків.
На високих і широких греблях нерівномірно розкидані будинки та дерева. Та навіть більше — там прокладено чудові дороги, з яких можна дивитися вниз на будиночки уздовж шляху. Рівень води найчастіше вищий за рівень землі, тож кілі кораблів, які пропливають повз ці береги, рухаються на такій висоті, куди не сягають покрівлі низинних жител. Лелека, який клекоче зі своїми пташенятами на шпилі будинку, мабуть, вважає, що його гніздо звите достатньо високо і, значить, йому не загрожує жодна небезпека. Проте жаба, що кумкає у сусідніх очеретах, ближча до зірок, аніж оцей бусел. Водяні комахи сновигають вище, ніж ластівки, які гніздяться у димарях, а плакучі верби засоромлено схиляються, бо не можуть дорости до найближчих очеретів.
Тут усюди можна побачити заповнені водою рови, канали, ставки, ріки й плеса. Вихлюпнуті морем на суходіл, вони є осередком усієї людської діяльності й виблискують на сонці, зневажаючи тихі вогкі поля, що розляглися поруч з ними. Хочеться запитати себе: «Що ж таке ця Голландія — береги чи води?» Бо ж навіть зелень, якій, здавалося б, самою природою велено рости на суші, тут ніби помилилася й розбуялася на рибних ставках. Загалом країна подібна до губки, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:
Люди народжуються, живуть, помирають і навіть вирощують сади на кораблях, що пливуть каналами.