Дахи на фермах схожі на величезні обвислі капелюхи, насунуті на очі будинкам, які стоять на дерев’яних ногах, наче підіткнувши спідниці, щоб не замочити їх. Навіть коні носять по широкій дошці на кожному копиті, щоб легше було витягати ноги з драговини. Словом, Голландія — суцільний качиний рай. Улітку це дивовижна країна для босоногих хлоп’ят і дівчаток — тут добре тюпати по воді й пускати іграшкові кораблики, веслувати, рибалити, плавати! Лиш уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна пускати друзки-суденця, ані разу за цілісінький день не повернувши назад! Але годі! Якщо я розповім про все одразу, мої читачі юрбою помчать на Зейдер-Зее.
На перший погляд голландські міста видаються якимись чудернацькими хащами, де ростуть будинки, мости, церкви й кораблі, пускаючи пагони дзвіниць, щогл і дерев. У деяких містах човни, як коней, прив’язують до одвірка біля будинку їхнього хазяїна; вантаж на них спускають із вікон верхнього поверху. Матері кричать Лодвейку і Кассі: «Не гойдайтеся на садовій хвіртці, бо ще, не дай Боже, потопитеся!»
Водні дороги тут трапляються частіше, ніж ґрунтові й залізні. Канави із застояною зеленою водою оточують майданчики для ігор, низинні поля й сади. Подекуди зеленіють гарні живоплоти; але дерев’яні паркани, яких так багато у нас, в Америці, у Нідерландах побачиш нечасто. А кам’яні огорожі й поготів: голландець від зачудування здійняв би руки до неба, якби хтось запропонував йому побудувати таку. Тут немає каменю, якщо не враховувати здоровецьких брил, привезених для зміцнення й захисту узбережжя з інших країн. Усі маленькі камені й галька — якщо вони тут коли-небудь були — закуті в полон бруківки або розсипалися на порох. Хлопчаки зі спритними, сильними руками за все своє життя не знаходять жодного камінця, щоб пустити його по воді або сполохати ним кролика.
Водні шляхи, або ж канали, перетинають країну в усіх напрямках. Яких тільки тут немає: від величезного Північно-Голландського судноплавного каналу (він, до речі, є одним із чудес світу) і до таких вузьких канальчиків, що й дитині неважко їх перестрибнути. Водні омнібуси — «трексгейти»[3] — постійно возять цими дорогами угору та вниз пасажирів, а так звані «паксгейти» — пальне і товари. Замість зарослих травою стежок від поля до комори, а від неї до саду тягнуться зеленоводі канали, а поля (або «полдери», як їх тут називають), — це просто більші озера, з яких викачано усю воду. У містах жваві вулиці є заповненими водою канавами, тоді як багато сільських доріг вимощено цеглою.
Міські човни з округлою кормою, позолоченим носом і яскраво розфарбованим корпусом не схожі на жодне судно у світі, а голландський візок з його хитромудро вигнутим маленьким дишлом — справжнє диво з див. «Одне зрозуміло, — вигукне наївний оптиміст, — тамтешні мешканці ніколи не відчуватимуть спраги!» А от і ні. «Країна суперечностей» залишається вірною собі. Хоч море раз у раз і намагається її затопити, а озера вічно намагаються від неї відійти, хоча вода у каналах переливається через край, у багатьох округах немає питної води. Бідолашним голландцям доводиться або потерпати від спраги, або пити вино та пиво, або ж посилати когось далеко вглиб країни, до Утрехта й інших щасливих місцин по цю дорогоцінну вологу, древнішу за Адама і все-таки юну, наче вранішня роса. Час від часу мешканцям, звісно, щастить ковтнути дощової води, якщо тільки її вдається зібрати, але зазвичай вони, подібно до переслідуваних альбатросом моряків у знаменитій поемі Колріджа «Старий моряк», бачать лише, що:
Величезні вітряки з лопатями-крильми розкидані по всій країні; здається, ніби на неї щойно спустилися незліченні зграї морських птахів. Усюди видно вигадливо підстрижені дерева зі стовбурами, пофарбованими сліпучо-білою, жовтою або червоною фарбами. Коней нерідко запрягають по троє у ряд. Чоловіки, жінки та діти ходять, постукуючи дерев’яними черевиками із випнутим каблуком. Якщо в сільської дівчини немає кавалера, який би супроводжував її на «керміс» (ярмарок), вона наймає собі супутника за гроші, а подружжя полюбовно впрягаються рядком у свої паксгейти і самі тягнуть їх берегом каналу на базар.
Ще однією своєрідною рисою Нідерландів є пасма піщаних пагорбів — дюни, інакше кажучи. Подекуди на узбережжі їх дуже багато. У давнину, перш ніж їхні схили було засіяно твердою осокою та іншими рослинами, аби не обсипалися, дюни насилали на країну грізні піщані бурі. Таким чином, поряд із рештою чудасій слід зазначити, що фермерам інколи доводиться знімати верхній шар землі, аби докопатися до родючого ґрунту. У вітряні дні сухі піщані зливи нерідко засипають поля, що залишаються вологими навіть по тижню сонячної погоди.
3
Трексгейти — судна, що плавають по каналах. Деякі трексгейти завдовжки сягають більше тридцяти футів. Вони схожі на теплиці, поставлені на баржі, і тягнуть їх коні, що йдуть берегом каналу. Трексгейти мають два відділення: перший і другий класи, і коли вони не надто перевантажені, пасажири почуваються тут, як удома: чоловіки палять, жінки плетуть або шиють, а діти бавляться на невеличкій верхній палубі. Багато з цих суден ходять під вітрилами — білими, жовтими або шоколадними. Шоколадного кольору вони набувають, коли задля їх більшої міцності тканину просочують настоєм із дубової кори.