Мері Мейп Додж
Срібні ковзани
Розділ I
Ганс і Гретель
Багато років тому в Голландії погожого грудневого ранку двоє бідно вдягнених дітей стояли на березі закрижанілого каналу. Сонце ще не зійшло, але сіра завіса на обрії вже розірвалась, і її краї зарум’янилися, осяяні малиновим світлом нового дня. Майже всі порядні голландці спочивали мирним ранковим сном; навіть мейнгеєр [1]ван Стоппельнозе, поважний старий голландець, теж іще солодко дрімав.
Гладенькою, немов скло, кригою часом пробігали люди на ковзанах: то селянка з ущерть наповненим кошиком на голові, то жвавий юнак, який поспішав у місто на роботу і, пролітаючи повз дітей, що тремтіли від холоду, дарував їм теплу усмішку.
Тим часом хлопчик і дівчинка (вони були братом і сестрою), хекаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, ні, а просто дерев’яні полозки, грубо обтесані донизу, з дірками, крізь які були просилені ремінці із сирцевої шкіри.
Чудернацькі «ковзани» змайстрував собі й сестрі Ганс — так звали хлопчика. Їхня мати була настільки бідною селянкою, що про справжні ковзани для своїх дітей вона й подумати не могла. Та якими б грубими не були ці полозки, вони дарували дітям багато веселих годин на льоду; навіть зараз, коли наші юні голландці щосили смикали за ремінці задубілими червоними пальцями й зігнулися, майже торкаючись колінами зосереджених личок, жоден захмарний образ сталевих лез не потьмарив би їхньої радості.
Нарешті хлопчик випростався й, широко розкинувши руки, легко заковзав по льоду, перетинаючи канал.
— За мною, Гретель! — безтурботно гукнув він дівчинці.
— Слухай, Гансе, — поскаржилася сестра, — з цією ногою знову негаразд! Минулого разу ремінці натерли мені ногу, і зараз боляче, коли стягувати їх там.
— То підв’яжи їх вище, — відповів Ганс, не дивлячись на сестру й виписуючи на льоду чудову вісімку.
— Але ремінець закороткий!
Ганс був голландцем, тому він тільки доброзичливо присвиснув (хлопчик-англієць, напевне, сказав би: «Які ж надокучливі ці дівчиська!») і повернувся до Гретель.
— Навіщо ж ти, дурненька, взула ці черевики? Можна ж було шкіряні, майже неношені, або хоч дерев’яні!
— Чи ти забув, Гансе, як батько кинув у вогонь мої гарні нові черевики, просто в палаючий торф? Я й кліпнути не встигла, як їх уже зовсім покривило. У цих я хоч якось можу ковзати, а в дерев’яних — зась. Ну, підв’язуй, тільки обережніше…
Ганс дістав із кишені ремінця; щось наспівуючи, він став перед Гретель на коліна і заходився затягувати ремінь її «ковзана» так сильно, як лише міг.
— Ой-ой! — скрикнула дівчинка. Їй було дуже боляче. Ганс роздратовано розв’язав ремінця і неодмінно жбурнув би його на землю (як і більшість старших братів), якби не помітив, як по сестриній щоці котиться прозора сльозинка.
— Я зараз поправлю… Не хвилюйся, — знічено мовив хлопець, охоплений братерською ніжністю. — Та нам не слід баритися — мама чекає.
Він роззирнувся, наче щось шукав: спочатку поглянув на землю, потім — на голе вербове гілля над головою і, нарешті, на небо, розмальоване тепер яскравими блакитними, малиновими й золотавими смугами.
Ніде не було того, що він шукав. Аж раптом хлопчина радісно ляснув себе по лобі. В його очах заблищали іскринки. Він зірвав із себе шапку й, видерши розірвану підкладку, прикріпив її до носка зношеного черевика Гретель так, щоб вийшло щось на зразок м’якої подушечки.
— Ну! — переможно вигукнув він, зав’язуючи ремінці так швидко, як дозволяли його змерзлі пальці. — Витерпиш, якщо я ще трошки затягну?
Гретель надула губки, немов хотіла сказати: «Ну гаразд, можеш завдавати мені болю!» — але промовчала. За мить вони, сміючись, летіли каналом, узявшись за руки й навіть не думаючи про те, чи може проломитися під ними крига: у Голландії лід тримається усеньку зиму. Замість того, щоб танути й тоншати під пекучим сонцем, він із дня у день дедалі зухваліше виблискує яскравому промінню.
Раптом під Гансовими ногами щось тріснуло. Він зменшував кроки, спотикався, поки розчепірено не упав на кригу, дриґаючи ногами.
— Ха-ха-ха! — розреготалася Гретель. — Оце гепнувся!
Але під її грубою синьою кофтою билося ніжне серце, тож, не припиняючи сміятися, вона швидко опинилася біля брата, який лежав горілиць.
— Ти не забився, Гансе?.. А, то тобі весело! Ану, чи спіймаєш мене? — гукнуло дівча, утікаючи.
Вона більше не тремтіла, щоки її палали, очі іскрились радістю. Ганс підхопився на ноги й помчав навздогін, хоча упіймати Гретель було не так-то й просто. Та вона не встигла далеко від’їхати, бо її «ковзани» також затріщали. Згадавши, що іноді поступитися — значить перемогти, дівчинка раптово розвернулася й упала просто в обійми свого переслідувача.
— Ха-ха-ха! Попалася! — радісно вигукнув Ганс.
— Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе! — заперечила Гретель, намагаючись вивільнитися з братових рук.
Саме цієї миті діти почули:
— Гансе, Гретель!
— Мама кличе, — констатував Ганс і одразу ж посерйознішав.
Канал потопав у золотому сонячному світлі. Дихати чистим ранковим повітрям було легко. Ковзанярів ставало дедалі більше. Гретель і Гансові дуже не хотілося закінчувати свої розваги, але їм і на думку не спадало хоч трішечки затриматися. Вони були слухняними дітьми, тож одразу стягнули з ніг дерев’яні ковзани, не розв’язавши й половини вузликів на ремінцях.
Додому йшли неквапом. Плечистий та білявий Ганс був вищий майже на голову від своєї блакитноокої сестрички, адже йому виповнилося п’ятнадцять років, а Гретель — лише дванадцять. Він був сильним, міцним хлопчиком із ясними очима, а на чолі його, здається, можна було прочитати: «У мене добра душа!», подібно до того, як над входом до кожного маленького зомергейса [2]у Голландії зазвичай був написаний якийсь вислів. Гретель була гнучка й швидка; у її очах танцювали вогники. Коли хтось дивився на дівчинку, рум’янець на її щічках то бліднув, то густішав. Так під подихами вітру клумби рожевих і білих квітів переливаються найрізноманітнішими відтінками червоної палітри.
Майже не відійшовши від каналу, діти опинилися біля невеличкого будиночка, де вони жили. Їхня мати, вбрана у кофтину, спідницю та щільний очіпок, стояла на порозі. Між похиленими одвірками вона скидалася на портрет. До їхнього будиночка було недалеко, та навіть якби той стояв на відстані милі, все одно здавалося б, що він близько. У цій пласкій країні все чудово видко ще здалеку. Курча можна роздивитися так само добре, як вітряк. Якби не греблі та високі береги каналів, можна було б стати просто посеред Голландії й до самого обрію не побачити не лише пагорба, а навіть горбочка.
Ніхто не знав про ці греблі більше за тітоньку Брінкер і захеканих дітей, які поспішали на її оклик. Але перш ніж розповісти, чому це так, дозвольте мені, не встаючи із крісла-гойдалки, відвідати разом із вами цю далеку країну, де ви, мабуть, уперше побачите деякі цікаві речі, на які Ганс і Гретель дивилися щодня.
Розділ II
Голландія
Голландія — одна з найдивніших країн у світі. Її слід би назвати «Дивною землею» або «Країною суперечностей», тому що майже в усьому вона відрізняється від інших країн. Більша її частина лежить нижче від рівня моря. Тут значними витратами коштів і праці зведено величезні греблі й моли, щоб утримувати океан там, де він має бути. Подекуди океан усією своєю масою налягає на узбережжя, і бідолашна земля ледь стримує його натиск. Часом греблі прориває або вони починають протікати, і це призводить до згубних наслідків.
На високих і широких греблях нерівномірно розкидані будинки та дерева. Та навіть більше — там прокладено чудові дороги, з яких можна дивитися вниз на будиночки уздовж шляху. Рівень води найчастіше вищий за рівень землі, тож кілі кораблів, які пропливають повз ці береги, рухаються на такій висоті, куди не сягають покрівлі низинних жител. Лелека, який клекоче зі своїми пташенятами на шпилі будинку, мабуть, вважає, що його гніздо звите достатньо високо і, значить, йому не загрожує жодна небезпека. Проте жаба, що кумкає у сусідніх очеретах, ближча до зірок, аніж оцей бусел. Водяні комахи сновигають вище, ніж ластівки, які гніздяться у димарях, а плакучі верби засоромлено схиляються, бо не можуть дорости до найближчих очеретів.