— Ні, діточки, — відказала вона, — я вам тисячу разів про нього розповідала.
— Розкажи знову! Ну, будь ласочка, розкажи! — вигукнула Гретель, сідаючи на красивого дерев’яного ослінчика, якого Ганс змайстрував до дня народження матері. Гансові теж кортіло послухати оповідь, але він не хотів здаватися маленьким, тож стояв біля комина, недбало розмахуючи своїми старими ковзанами.
— Ну що ж, слухайте, діти, але більше ніколи не будемо марнувати часу посеред дня. Підніми свій клубок, Гретель, і плети шкарпетку, поки я розповідатиму. Як кажуть: «Вуха нашорошуй, а без діла не сиди»… Знайте, що святий Ніколаас — чудовий святий! Він піклується про моряків, але найбільше він любить хлопчиків і дівчаток. Отож, якось, коли він ще жив на землі, один азійський купець послав своїх трьох синів учитися до великого міста — Афін.
— А що, Афіни в Голландії, мамо? — запитала Гретель.
— Не знаю, доню. Мабуть, що так.
— Ні, мамо, — делікатно заперечив Ганс. — Ми давно проходили це на уроках географії. Афіни в Греції.
— Нехай, — погодилася мама, — яка різниця? Може, Греція належить нашому королю, хтозна? Так чи так, цей багатий купець послав своїх хлопців до Афін. Дорогою вони зупинилися заночувати в хутірському готелі, щоб уранці знову вирушити в дорогу. Так от, вони були дуже добре одягнені… Можливо, в оксамит і шовк, які носять діти багатих людей, а пояси в них були набиті грішми… Що ж скоїв злий хазяїн готелю? Він задумав убити хлопчиків і забрати собі їхні гроші й гарне вбрання. І вночі, коли всі спали, він повбивав усіх трьох.
Гретель стиснула руки й здригнулася, а Ганс постарався набути такого вигляду, начебто слухати про вбивства й грабіж для нього звична річ.
— Але це було ще не найгірше… — вела далі тітонька Брінкер, повільно працюючи спицями й намагаючись не збитися з ліку петель, — це було ще не найгірше. Хазяїн-лиходій пішов і розрізав тіла хлопчиків на маленькі шматочки, а потім кинув у величезну діжку з розсолом, аби продати їх як солону свинину.
— Ой! — нажахано пискнула Гретель, хоча чула цю історію не вперше.
Ганс зберігав незворушний вигляд і, здавалося, думав, що в таких випадках найкраще, що можна зробити, — це саме засолити вбитих.
— Так, він їх засолив, і можна було сказати, що хлопчикам настав кінець. Але ні! Тієї ночі святий Ніколаас у чудесному видінні побачив, як хазяїн готелю ріже на шматки синів купця. Звичайно, йому можна було не квапитися — адже він був святий, тож лише вранці він прийшов до готелю і звинуватив хазяїна у вбивстві. Тоді злий хазяїн зізнався у всьому й упав на коліна, вимолюючи прощення. Він так каявся, що навіть попросив святого воскресити хлопчиків.
– І святий воскресив їх? — запитала Гретель у радісному хвилюванні, хоча чудово знала відповідь.
— Звичайно. Солоні шматки вмить зрослись, і хлопчики вискочили з діжки з розсолом цілі й неушкоджені. Вони впали до ніг святого Ніколааса, він благословив їх і… Ох! Господи помилуй, Гансе, якщо ти негайно не підеш, то не встигнеш повернутися дотемна!
Тітонька Брінкер перевела подих і зовсім розхвилювалася. Адже ніколи її діти не сиділи аж годину при денному світлі, нічого не роблячи, і думка про марнування часу по-справжньому налякала її. Прагнучи надолужити втрачене, жінка заметушилася по кімнаті. Вона жбурнула брусок торфу у вогонь, здула невидимий пил зі столу і вручила Гансові доплетені панчохи — і все за одну мить.
— Ну ж бо, Гансе, — сказала вона хлопцеві, коли він забарився у дверях, — Що тебе затримує, любий?
Ганс поцілував матір у повну щоку, все ще рум’яну й свіжу, незважаючи на всі негаразди:
— Моя мама найкраща в світі, і я дуже щасливий, що матиму ковзани, але… — застібаючи свою куртку, він кинув схвильований погляд на хворого батька, який скарлючився біля вогнища, — якби я на свої гроші міг привезти з Амстердама меєстера [14], щоб він оглянув батька… Може, він допоміг би?..
— Меєстер не прийде, Гансе, навіть якщо запропонувати йому вдвічі більше. А якщо й прийде — все одно не допоможе. Скільки гульденів я колись витратила на лікування, але ваш добрий батько так і не отямився! Божа воля! Іди, Гансе, і купи ковзани.
Ганс пішов з важким серцем, але ж серце було молодим і билося в юнацьких грудях, тож через п’ять хвилин він уже насвистував. Мати сказала йому: «любий», і цього було досить, аби перетворити похмурий день на сонячний. Голландці, розмовляючи один із одним, зазвичай не вживають пестливих слів, як, наприклад, французи або німці. Але тітонька Брінкер ще дівчиною жила в Гейдельберзі (де робила вишивки для одного сімейства) і почуті там ласкаві слова привезла сюди, у свою стриману родину; їх вона вимовляла тільки в пориві гарячої любові й ніжності.
Тому її фраза: «Що тебе затримує, любий?» — знову й знову звучала, як пісня, у вухах Ганса під акомпанемент його свисту, і хлопчикові здавалося, що на нього чекає велика удача.
Розділ VII
Ганс домагається свого
До Брука — села з тихими, бездоганно чистими вулицями, скутими кригою струмками, жовтими цегляними бруківками й веселими дерев’яними будиночками — було вже рукою подати. Тут буяли пишним цвітом чистота й парадність, а щодо його мешканців, можна було подумати, що вони або сплять, або повмирали.
Жоден слід не оскверняв посипаних піском тротуарів, прикрашених вигадливими візерунками з гальки і мушель. Усі віконниці були позакривані так щільно, немов повітря й сонячне світло вважалися тут отрутою, а масивні парадні двері відчинялися не інакше, як з нагоди весілля, хрестин або похорону.
Хмаринки тютюнового диму спокійно плавали по схованих від сторонніх очей кімнатах, і навіть діти, які могли б пожвавити вулиці, або готували уроки в затишних куточках, або ковзалися на сусідньому каналі. Подекуди в садах стояли павичі й вовки, але вони були не з плоті й крові, — це були підстрижені у подобі тварин буксові дерева, і здавалося, вони охороняли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки й спортсмени — лежали заховані в літніх будиночках і чекали весни, коли їх заведуть і вони позмагаються в моторності зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою двори й відполіровані оздоби будинків, виблискуючи, посилали мовчазні вітання чистому небу.
Ганс підкидав на долоні свої срібні квартьє і дивився на село, розмірковуючи, чи правда, що деякі мешканці Брука такі багаті, що, як йому не раз доводилося чути, навіть кухонний посуд у них із чистісінького золота. Він бачив на базарі солодкі сирки, які продавала мевроу ван Стооп, і знав, що ця зарозуміла особа наживає на них багато блискучих срібних гульденів. Але невже, думав він, вершки в неї відстоюються в золотих глеках? Невже вона збирає їх золотою шумівкою? Невже в її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости і справді підв’язані стрічками?
Такі думки миготіли у його голові, коли він уже стояв обличчям до Амстердама, який лежав за п’ять миль, по той бік замерзлого Аю [15]. На каналі крига була чудова, але дерев’яні ковзани Ганса, які він незабаром збирався змінити, жалібно скрипіли, немов прощаючись із хазяїном, поки він посувався вперед, то ковзаючи, то шаркаючи ногами.
І тут Ганс, перетинаючи Ай, побачив, що назустріч йому ковзає сам Букман, найвідоміший у Голландії лікар-хірург!
Ганс ніколи не зустрічався із ним, але бачив його гравійовані портрети у вітринах багатьох амстердамських крамниць. Таку особу важко забути. Лікар, худий і довготелесий (хоча був чистокровним голландцем), із суворими блакитними очима, міцно стуленими губами, які немов промовляли: «Усмішки заборонені», — здавався не дуже-то веселим і товариським і взагалі не такою людиною, з якою добре вихований юнак наважився б заговорити без особливо важливої причини.
Але Ганса спонукав до цього голос, якому він не корився лише в крайніх випадках, — його власна совість.