Срібний павук

Присутні схвально підтакнули.

Провізор підійшов до каміна, засунув руку в димохід, провів там якусь маніпуляцію, і на поличці відчинилися дверцята таємної схованки. Він витягнув звідти скриньку з африканського чорного дерева, оббиту зеленою бронзою.

— Ось, — поклавши скриньку на дубовий стіл, стомлено, але задоволено сказав провізор, — прошу перевірити.

Присутні обступили стіл і кілька хвилин порпалися у відкритій скриньці.

— Усе гаразд, брате, — промовив перський пастух, — ти з честю виконав свою місію.

Всі приязно подивилися на провізора.

— А тепер, братове, — урочисто проголосив шведський офіцер, — приступимо до ритуалу Великої передачі. Згідно з каноном Храму, новим хранителем

реліквії має стати молодший за віком серед нас. Хто це? — швед театрально обдивився присутніх. Всі, дружньо підсміюючись, звернули погляди на молодого ювеліра з Російської імперії. — Невже брат Пантелеймон наймолодший серед нас? — награно здивувався офіцер.

— Так, — підтвердив князь, — брат Пантелеймон прожив у земному житті лише тридцять літ.

— Тоді ти, брате, — роблено співчутливим тоном промовив пастух, — стаєш хоронителем однієї з наших реліквій на час, який ти сам для себе визначиш, спостерігаючи за станом свого фізичного тіла і орієнтуючись у довколишніх обставинах.

— Я готовий, — схвильовано прошепотів Пантелеймон.

— Тоді почнемо, — прорік пастух. — Прошу тебе, брате Франкліне, — звернувся він до лондонського професора.

— Гаразд, — професор прокашлявся, поправив краватку і звернувся до Пантелеймона:

— Чи не з’являлися у тебе, брате Пантелеймоне, сумніви у відданості Храму?

— Не з’являлися, — слухняно відповів Пантелеймон.

— Чи знаєш ти, брате Пантелеймоне, що майже двотисячолітнє існування екстериторіяльного Великого Храму Матерії суголосне з Промислом Божим?

— Знаю.

— Чи готовий ти, брате Пантелеймоне, піти на будь-які вчинки навіть несумісні із приписами моралі та закону, що їх витворив для себе нині чинний у цьому матеріяльному світі соціум?

— Готовий.

— Добре, — задоволено похитав русявою бородою перський пастух, — тепер брат Луїш нагадає тобі правила буття хоронителя реліквії.

— Той, кому виявлена висока честь берегти одну із реліквій Храму, — почав астроном з Лісабона, — окрім основної мети свого життя — зберегти для Храму доручену йому святиню, має другу, не менш важливу ціль: зберегти це саме життя якомога довше у матеріяльному вимірі. До того ж, у свободі, безпеці і добробуті.

По-сучасному, ти, брате Пантелеймоне, маєш жити ніяк не нижче рівня середньостатистичного буржуа, в добрі й теплі, простіше кажучи. Ти можеш, це навіть бажано, мати родину, дітей, онуків. Але ти зобов’язаний не рідше ніж раз на десять років міняти місце проживання, а якщо є загроза політичних, соціяльних чи мілітарних потрясінь — то й частіше, попередивши, звичайно, Ієрархів Храму. Ти зобов’язаний з передчуттям Великого Переходу негайно повідомити Ієрархів не пізніше як за тиждень, іншими словами, ти не можеш померти, не зібравши попередньо не менше, разом із тобою, сімох братів по Храму для здійснення ритуалу Великої передачі.

— Я розумію, — сумно промовив Пантелеймон.

— Тоді, — урочисто підніс руку пастух, — владою, даною мені Ієрархами Храму, оголошую тебе хоронителем Першої Реліквії Храму. Честь минуща, братове, а матерія вічна!

— Честь минуща, матерія вічна! — повторили хором присутні головне гасло свого Храму.

— А тепер, — нагадав старий провізор, — треба оформити те, що у нинішні часи називається розпискою.

— Так, так, — погодилися присутні.

Князь витягнув з чорної скриньки сувій дуже якісного пергаменту, просунутий у три срібні кільця, розгорнув його і розстелив на столі, притиснувши верхній край скринькою, а нижній притримував пальцями. Провізор приніс каламар і ручку зі сталевим пером.

— Це хемічне чорнило, — сказав він, — не блякне.

— Сідай, брате Пантелеймоне, — запросив пастух, — пиши. До речі, яку мову ти би хотів вжити?

— Санскрит, — вибачливо посміхнувся Пантелеймон.

Фраґмент спаленого окультного роману «29 срібних» чернівецького письменника Корнелія фон Апостолюка (Корнія Постолюка), який вкоротив собі життя 1 травня 1913 року у стані гострого нападу параної, спричиненої цькуванням літературної критики.