— Доста!
Гельмут теж опам’ятався.
— Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.
Кантемір гірко образився:
— Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!
— А ти хто?
— Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.
— Щастить?! — Кароль підозріло подивився на Кантеміра, — а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?
— Ви не шануєте мій гонор, — надувся Кантемір, — але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.
— Це як?
— Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.
— Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.
Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.
Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж — каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», — обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.
— Ага! — майже одноголосно вигукнули детективи, — ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!
Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.
— Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?
— Що вам сказати, панове, — Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, — щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?
Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами — позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.
— Тепер пішли!
Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.
Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе, а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже, назавжди, відбуває дошкульна їхнім запрацьованим у пришвидшеному ритмі серцям панна. Холодні детективні голови пропонували просту надійну ефективну схему: один пантрує Кантеміра, другий ґалантно підкочується до мандрівної Марії і знічев’я з’ясовує — куди, чому, на скільки?! Або, навпаки, другий вартує небезпечного злочинця, а перший здійснює пізнавальну експедицію. Але хто з них перший, а хто другий — ось у чому питання.