Ганчірник, який, попиваючи пиво, спостерігав бійку, зустрівся поглядом із одним з прибулих, той ствердно опустив повіки, ганчірник поволі вийшов з корчми.
Прибульці повідбирали у побитих-порізаних місцевих ножі й кастети і оглянули рани — в одного з розрізаного черева вивалювалися кишки, а в іншого рука мертво теліпалася.
— Корчмарю, — звелів один з прибулих, — дай їм чисті платинки, хай зупинять кров. А де тут є телефон?
— У примарії, пане.
— Біжи, виклич до них возика рятункового.
— Панове, — виходячи з-за шинквасу, зашепотів корчмар, — це, звичайно, не моя справа, але я би радив вам якнайшвидше звідси забиратися, бо зараз сюди прийде ціла бранджа цих гайдуків, до того ж з ґверами.
— Добре, — сказав прибулець, — пришли нам швидкого візника.
— Та візники, ади, під корчмою чекають, панове, їдьте борзо, заради Бога!
Прибулі неквапом пішли до виходу. Дорогою вони дали по шпіцови в живіт облитому зупою, що зробив ще одну спробу підвестися, і вийшли.
Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, — Рінґпляц.
Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:
— Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.
— Честь, колеґо!
— Честь! — Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.
— Є! — відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.
— Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, — сказав шеф.
Детективи завагалися.
— Що ще? — спитав шеф.
— Маємо клопотання, — почав Гельмут.
— Аби було відзначено аґента Фоку, — закінчив Кароль.
— Обов’язково, панове, — розчулився шеф, — обов’язково.
Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.
О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.
— Тут, — сказав Кароль.
— Пане суб-лейтенанте, — звернувся шеф бюра до командира жандарів, — хай ваші люди оточать хату, стріляти лише за моєю командою.
— Буде зроблено.
Жандарі вийшли з авт і з карабінами напереваги почали підбиратися до хати.
— Шефе, — звернувся Кароль до пана Попеску, — вам їх треба взяти живими?
— Та як уже вийде.
— Тоді пропонуємо почати із сюрпризу.
— Це як?
— Дуже просто, — Кароль і Гельмут повитягали з кишень по ручній гранаті завбільшки, як барабуля у працьовитого ґазди. — По гранаті у вікна, аби ті збагнули, що тут не жартують.
— А хто жбурне?
— Ми оце й…
— Спробуйте, — Попеску переконався, що хата вже оточена жандарями, сказав суб-лейтенантови, аби звелів підлеглим залягти, і жестом дав дозвіл інспекторам. Кароль і Гельмут підкралися до штахетника, зірвали з гранат запобіжники і одночасно метнули. Обидва поцілили у вікна обабіч дверей. Після вибухів з хати вдарили автомати і револьвери. Жандарі кинули в хату ще кілька гранат, але у вікна не поцілили і шкоди обложеним не завдали жодної.
— Що робити? — спитав Попеску командир жандарів. — Йти на штурм?
— Почекайте, суб-лейтенанте, може, вони захочуть здатися. — Попеску взяв рупор і вигукнув:
— Білінський, Теодорович, решта бандюг, з вами говорить шеф кримінального бюра чернівецької поліції, здавайтеся, я ґарантую вам життя!
У відповідь з вікон відкрили вогонь з автоматів.
— Готуйтеся до штурму, суб-лейтенанте, — звелів Попеску.
Несподівано стрілянина вщухла, а згодом шалено розпочалася позаду хати, потім знову стихла.