— Цілу фіру сіна, га, Каролю, — витирав уявні сльози Гельмут, — цілу фіру дали їсти ворожі елементи символу великорумунської слави!..
— Цілий мішок, цілий мішок екскрементів, Гельмуте, він віддав назад, — реготав Кароль.
А на площі тим часом з’явився жандар. Маленький, чорний і страшенно лютий. Студіозуси, вгледівши представника влади, заклопотано пішли собі по Прінчіпеле Кароль у напрямку університету, жандар провів їх підозрілим поглядом, а потім почав репетувати. Кричав, аж поки не прибіг головний двірник центральної частини Чернівців — Ясьо. Він, як завжди, був у капелюсі з опущеними крисами, старому латаному робочому плащі та у білій сорочці з модною тоненькою краваткою — пана Яся недаремно називали фанатом чистоти. Поспішаючи на жандарів вереск, Ясьо прихопив з собою лише бляшану шуфельку для сміття, а мітлу — забув. Тепер він руками згортав сіно на шуфельку, збираючись віднести його на смітник, але жандар сердито схопив його за комір і, бризкаючи слиною, вказував на кінські екскременти. Ясьо знизав плечима і зібрався йти, очевидно, за мітлою, але жандар обернув його у бік монумента і штовхнув межи плечі. Ясьо оглянувся туди-сюди, вбрав робочі рукавиці і підійшов до поблизької клумби, де поміж трояндами ріс вчасно не зрізаний трандафір — здичавіла троянда. Двірник нарвав жмут трандафіру, зімпровізував мітлу і взявся прибирати за буйволом.
— Бачиш, Гельмуте, — вдавано глибокодумно сказав Кароль, — що робить цей двірник пан Ясьо?
— Що, що? — Гельмут витирав уже справжні сльози, — усуває Урінієву шкоду.
— А з чого він мітлу зробив?
— З трандафіру, здається.
— А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці — це таке дивовижне місто, таке екзотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там навіть двірники підмітають хідники трояндами…
Гельмут здивовано поглянув на Кароля і буркнув:
— Я цю дурницю уже десь чув.
— Ахтунґ, — прошепотів Кароль до свого напарника і очима вказав на одну кельнерку, чорнооку кучеряву румуночку з яскраво нафарбованими губами. До неї щойно підійшов швейцар, щось шепнув на вухо, після чого вона спалахнула, як півонія, сказала кілька слів метрдотелеви, скинула мережаний фартушок і вибігла із зали.
— Воно, — погодився Гельмут, — пішли.
Детективи неквапом підвелися, Гельмут кинув на стіл
банкноту на сто леїв, і вони підійшли до вішалки, де висіли їхні розкішні сірі капелюхи «борсаліно». Кароль одягнув капелюх і, зсунувши його трохи на лівий бік, попрямував до виходу. Гельмут зсунув капелюх направо і пішов не до виходу, а до кельнера, що їх обслуговував, по решту. А вже потім наздогнав Кароля. Вони піднялися на другий поверх, де розміщувалися номери «люкс». Кароль підійшов до портьє, розстібнув ґудзик свого двобортного піджака з англійської вовняної тканини, відхилив вилогу і показав під лівою пахвою дерев’яну, оздоблену перламутром, рукоятку нікельованого кольта у наплечній кобурі. Портьє дуже зацікавився і почав уважно вивчати блискучі шурупи на рукоятці Карольового револьвера.
— Поліція, — прошепотів Кароль, а педантичний Гельмут на підтвердження показав срібний знак інспектора кримінального бюра у комплекті з парабелумом.
— Де? — запитав у портьє Кароль.
— Номер дев’ять, — прошепотів той.
— Ключ?
— Нема, він забрав.
— Сиди тут, мовчи і не постраждаєш, а ще краще сховайся у вільний номер.
— Не можу, пане, — несподівано сказав портьє.
— Що? — здивувалися детективи.
— Я мушу бути на своєму робочому місці, — бундючно задер підборіддя портьє, — незважаючи ні на що, тим більше — ми очікуємо на гостей.
— Сиди, але тихо.
Детективи підійшли до дев’ятого номера, повитягали зброю, Кароль став біля дверей спиною до стіни, а Гельмут з розбігу гепнув ногою у черевику зі сталевими підківками у двері. Замок зламався, і Кароль вбіг у номер.
— Руки догори, Кантеміре!