Кароль і Гельмут зайшли до ресторану, недбало кинули свої капелюхи й макінтоші гардеробнику, довго стояли перед дзеркалами, поправляючи шовкові краватки та доводячи до досконалости набріолінені зачіски, і нарешті ввійшли у залу. До них підкотився сам метрдотель, товстий мадяр з гусарськими вусами.
— Що панство бажає?
— Кави.
— А до кави?
— Рому, — кинув Кароль.
— І бішкоптів, — додав Гельмут, — мигдалевих.
— Є дуже добра дульчяца з троянди, — повідомив метрдотель.
— Ні, дякую, лише не дульчяца, — засміявся Кароль, — я ще в дитинстві наївся цих ласощів на решту життя.
— Я теж, — засміявся й собі Гельмут, — але до нас був приходив один жебрак на ім’я Сигізмунд, так от він міг з’їсти дульчяци без обмежень. Скільки давали, стільки і їв. При тому води споживав зовсім небагато.
— Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? — спитав Кароль.
— Такий, — підтвердив Гельмут, — він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.
— Знаю. — Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. — Він до нас теж приходив, — продовжував Кароль, — страшенно був зарозумілим.
— Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, — підтвердив Гельмут.
— Ходив він до нас довго, — почав розповідати Кароль, — і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: — Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.
— Суконні штани! — Гельмут засміявся. — Він такого не носить!
— Мало того, — продовжував Кароль, — опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор.[1]
— Так, чернівецькі жебраки, — констатував Гельмут, — щось унікального. Якось іду із панною…
— З якою? — стривожився Кароль.
— Не з тією, що ти подумав. — Гельмут холодно подивився на напарника. — Це було ще восени. Отож на розі Панської і Нового Світу чіпляється до мене жебрак, мовляв, пригостіть цигаркою, пане добродію. Жартую, що не палю і йому не раджу, а він, лайдак, знаєш, що каже?!
— Що?
— Можна, зрештою, і купити. Трафік навпроти!
— Це ще нічого, — засміявся Кароль, — ось доктор Владзьо Залозецький… Чекай! — Кароль замовк і очима показав Гельмутови на вхід. Там крикливо одягнутий чоловік щось запитував метрдотеля.
— Леон Ґабор! — прошепотів Гельмут, назвавши одного з поплічників Думітру Кантеміра.
— Будемо брати, — теж пошепки промовив Кароль пригубивши чарку рому.
— Лиш би він, курва, за стіл сів. — Гельмут спокійно куштував бісквіт.
Леон Ґабор сів біля вікна, нервово роздивився і щось гукнув до кельнера. Той заметушився і за якусь мить приніс Ґабору оселедець з цибулею, трохи бринзи і карафку з вином.
— Голодний, — сказав Кароль.
— Треба брати, поки не наївся, — запропонував Гельмут. Кароль кивнув, непомітно витягнув свого кольта з наплічної кобури і засунув за шкіряний пасок штанів.
Леон Ґабор, який не їв кілька днів, жадібно накинувся на їжу — нанизав на виделку відразу два шматки оселедця, взяв келих з вином, сковтнув слину і… в потилицю йому вперлися дві холодні револьверні люфи.
— Поклади усе на стіл і давай сюди руки, — весело промовив інспектор Штефанчук.
— Панове офіцери, — плаксивим голосом рецидивіста затягнув Ґабор, — я все зрозумів, але не їв два дні, дайте хоча б селедчик з’їсти.
— У квестурі наїсишся, — заспокоїв його Гельмут, — давай руки у кайданки і пішли.
— Знаю я вашу їжу, — Ґабор все ще сподівався проковтнути хоча б шматочок оселедця, але дві дужі руки тримали його за зап’ястки. — Вставай!
Детективи взяли Ґабора попід руки і повели, але не до виходу, а чомусь у туалет.
— Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? — підсміювалися детективи.
— Що? Садисти! — Ґабор зблід. — Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.
Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.
1
Про цього вередливого жебрака згадує і Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах старого австрійця «Тоді в Чернівцях і довкола».