Олесь Ульяненко
Сталінка
Частина перша
Першим, розкарячивши ноги, сапонувши ніздрями, невтримно, мовби сновида, калатаючись межи упрілими, окатими стінами каналізаційного ходу — глухота погорі — у сліпоті віконця угледів джергаве сонце Лопата; він мляво, телям промукав, з потугою розвів руками, зірвавши із задерев'янілих уст «охах», — і той вихоплений з поночі вигук, й те «охах» злилося з хлюпотінням води; відтак Лопата обтер на підборідді слину, прошкабарчав крізь жовті, гнилі пеньки зубів, вкотре пойорзав всохлими пальцями підборіддя, шикнув, зачепився об металеву трубу і беркицьнувсь у баюру брунатного місива. Лорд із розгону наскочив на сутулу, прогнуту хребтину Лопати: бруківкою, по перевернутій мушлі міста, — місто вгадувалося злинялим вечірнім полотнищем неба, — бруківкою знадвору на дріб гороху билися кроки; надокучливо, але все ж таки радо, навіть по-новому вуркотіло для Лорда — як біля моря — виїденою мушлею: бемкання вежового годинника, запустілі артерії вулиць зі слизнявою сльотою, покритих поніччю, шарудіння змоклих газет і яскраво розтягнуті смуги світла; коли вони втікали з Лопатою — дощ шамрував зранку, тож куца, зашмульгана пам'ять Лорда прищилася двома півкулями, затьмареними галоперидолом, ворушилася у передосінній сльоті і початком кінця висотувалась тонкою, ниткою коридору, — вмент він, Лорд, бачив той коридор, свіжовифарбуваний коридор, що навертав на затьмарений розум думку. Це найважче натужитись думати; але в каналізаційній трубі до Лорда повернулося, тільки — не чого хотів, а — від чого тікав: біла будівля божевільні за номером п'ятим, як сукроватились від води заґратовані шиби, а божевільні й побожеволілі од галоперидолу, — будівлі за номером п'ятим, — вилизували із піднебіння рештки їжі, декілька разів пережовували, тирлуючись на дивані — єдиному на всю палату й коридор, і ті, котрим не пощастило зайняти місце, човгикали із кінця в кінець: самітні свічки у тумані нейролептиків; а дерева прогиналися вітром, оббризкуючи стіни страпатими тінями; побожеволілі втихали, скляно причаровані дійством природи за ґратами. І не знати про що думки: сніданок з прогірклого маргарину, ріденький чай. І старий жид у півкулях мозку; старий у довгополому халаті крадькома витягував складеного учетверо шматка паперу, огризком олівця щось занотовував. Власне, перед Лордом із перших же днів постало: тут, у божевільні, не треба думати, бо думають усі; він, Лорд, був найбільш думаючою людиною, — в цьому медперсонал помічав щось зверхнє, щоправда, Лорд тішився першими днями з того, що не такий, мовляв, недоумок, ні вам, придуркам, до мене, ні мені до вас; та певне, оте нотування старого жида навернуло на втечу, коли вже Лорд зовсім сомнамбулою переставляв ноги, споглядаючи тільки, як осінь по вікнах — голо і падлюче в'їдається, і відтоді Лорд почав придивлятися до старого жида Бушгольца, що завше осторонь — чи то дурень, чи ні те ні се; божевільня прокидалася о пів на шосту, — хворі не вставали, а санітарам уривався терпець, тож перекидали просмерділі матраци: хворі й побожеволілі лежали пластом, купи тіл ворушилися, жвавіші топтали і били ногами геть нерухомих, а потому всі гуртом перлися до виходу, пускаючи прозоре плетиво слини. Медперсонал відкривав убиральню всього на півгодини — знімалися ручки на дверях, ховалося все, що коле і ріже; дорога до вбиральні ще задовго до оправки вимащувалась жовтими калюжами сечі; санітари, дебелі хлопчаки з медучилища, практиканти, сонно, нудьгуюче поглипували на той рейвах: як нишпорять прозорі подоби людей у баках сміттєзбірників, вишукують недопалки, шматочки незагидженого паперу. Лорд — неосліплим, невтомним оком спостерігав за усім цим, на ту пору розжившись циклодолом, наполовину розгальмований, — циклодол здобув у старого Бушгольца: «Я вот што вам скажу, маладой чєловєк: вручіте сєбя в рукі Богу, а глотаитє лучше вот ето, што я вам дам, і нє глотаитє то, што дают врачі, і найдіте сєбє товаріща, ілі ви імєєтє возможность стать похожим на етіх…» — говорив старий, стоячи спиною до Лорда: вибілене лице плавало у вичищених кахлях; хилитав полами синього халата, котрі видавалися тільки довгостроковим в'язням божевільні за номером п'ятим, і щось занотовував на цупкому картоні. Побожеволілі — потилиця в потилицю — канючили недопалки, попоїсти, оживали на погоду, — цю пам'ять Лорд не хотів тримати, і тільки в каналізаційній трубі, згодом, відчув жах усього, що творилося по той бік божевільні, — де впевнено шаркотіли кроки — свистіла пустка; і першим до втечі було те, коли пантякуватий Лорд надибав каналізаційного люка, а з часом, зазнайомившись із Лопатою, добрав, що люк виводив донизу, куди його, Лорда, супонили на кафедру медінституту для досвіду і досліду майбутніх лікарів-психіатрів. «Ви нє очєнь пронімайтєсь етім, маладой чєловєк… ви попалі в такоє мєсто, што нікто даром і ні за што нє попадаєт, — говорив старий. — Ведіте сібя умно, но нє заумно — ви понімаєтє…» Лорд тямив, але тягнув своєї, — єдиному чоловікові з палати, йому снилися сни, єдиному хотілося жінки й свободи. На кафедрі «канав» під дурника, годинами ніс усіляку абищицю, — за напученнями старого. «Во, такіх би дураков побольше», — шепотілися по кутках молоді медички; Лорд перекидався анекдотами на закиди про «манію переслідування», «антігосударствєнний переворот», а сам на розумі: чавунний каналізаційний люк. «А вам женщіни нє хочєтся?» — головлікар із-за скелець окулярів лупає сірими, короткозорими очима. «Сульфазину, тільки про сульфазин, доктор, мрію», — відкидав. «Подлєц», — шмаркав од вічної нежиті лікар, шурхав рядами отупілих хворих, що на дивані вигойдувались в одному й тому ж ритмі, — підходив до санітарів, жваво тупцював ногами, реготав лошаком, розповідав анекдота; перестрибом біг, брав у сестрички Наді — худа мов скіпка — білу пластмасову дощечку і щось швидко витирав гумкою і креслив олівцем. Загодя довготелесого Лорда тягли, гепали кулаками у спину; поміцніш затягували у гамівну сорочку, — волоком до лежачої палати; доки тягли, кахля густо рясніла кривавими плямами; відтак «під голкою» він злигався з Лопатою; що з ревнощів пристрелив дружину і, прикручений до ліжка, тіпався од надмірної дози сульфазину, «харашо, хааашо, хахашо» вистрьопаними губами ворушив у повітрі, наче якесь закляття, — викидав із нутра скарги до санітарів у зачовганих халатах: «…вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… цівочкою по землі, по травичці… сизий дим… вона вночі приходить, тихо ступає, приходить і говорить, а я мовчу, бо нема сказати чого… нема… і зараз приходить… приходить…» А сусід через хату, гомосексуаліст Бронька, клепав язиком: прокрався, мовляв, а потому пристав до секти Єговітів, пробував стужити горе у постах і молитвах та суспільному зляганні — Бронька навіть знімав штани і показував, як ото воно приблизно відбувалося; якимось дивом Лопату не засудили: «Да-а, Лопата — під'юджував Лорд, — хто бараном вродиться, тому вовком не бути». Підійде Бронька — кургузий, немов обгорілий недокорчований пеньочок, протираючи затягнуті слизнявою очі, поканючить у санітарів «Прими», а далі сяде і треться сідницею об білу кахлю; і Лорд пам'ятав цю білу, ребристу кахлю, — пам'ятав ще з армійських часів, бо про те, що він думав, нагадувало місиво зелених мундирів, бо те, що надходило, не утнеш ні спогадом, ані думкою. Отак підстрибує до довготелесого Лорда з рудими пацьорками до пліч, «да падліна больно умний штоби стрічся», — а зір того Лорда нишпорить червом по всіх закутках, для Броньки завше знайдеться смачний, просмерділий недопалок, вилежалий десь під тепло-батареєю недопалок; а найбільше задоволення для Броньки виставляти напоказ статевий член, — зирити на нього, ховати, знову зирити, показувати санітарам, о-о-о, Бронька ще молодець; підійде Бронька, лагідно притулиться до плеча Лорда, нагадає, що земляк Лопатин: «Ти того… не зв'язуйся з Лопатою, бо ото так, — церква стояла у нас, у Попівцях айайай стояла. Антіквар, а не церква: рублена, дерев'яна; батюшка так читали, так читали і все по-нашому читали, так читали, ох-ох-ох читали, як говорив батюшка — слізьми сходилися, — тоді я малітгусінький був, такий собі шалапут… голова болить, голова болить… ай-ай-ай свистить голова… а в церкві прохолода, руки дубіють навіть у спеку, у серпень або мов у лісі…» — по хвилі Бронька змовкав, стрибав на лівій нозі, немов витрушував воду з вуха, як дітлахи таке проробляють, вискочивши зі ставу, — очі вертілися орбітою: жовті білки з синіми прожилками; Лорд тужив мізки: сірий очерет, прогнутий вітром, вітром, що падав десь ізгори рудуватих круч, а він, маленький недоросток, по-дорослому цілує зовсім тобі дорослу дівчину: отямившись, обертав голову, підступав до заґратованого вікна, тріщав верболозом за стінами, і озеро рябіло; Лорд переводив зір і бачив у тумані сині плями, жовті образки, що віддаляли ся й танули, а потому Броньку, що вистрибує, присідає навпочіпки і тягне Лорда за коміра: «Перестала голова свистіть… перестала. Зовсім перестала, а у брата Лопати свистіла, — ми тоді маленькі були, отакенькі були, — тут він знову стрибав на нозі, — а свистіла… свистіла, бо батько як прийшли, большаки пороли шомполами, усіх пороли, а їх не зайняли: старий балакав, що вони од протеліряту… батько Лопати з дідом Єреською побили шибки та й у церкву влізли… а брат після того, як вони… ой голова свистить… свистить голова… і в брата Лопатиного свистіла…» — Бронька щезав, і Лорд уже бачив його, визирнувши з «лежачої», бачив, як у міцного ґевала санітарного корпусу мало не до вуха розтягувалась посмішка, а Бронька шепотів щось на вухо, простягав п'ятірню, а той, вислухавши, хилитав ляльковою голівкою і вів Броньку до туалету; загодя вертали — санітар з упрілим чолом, а Бронька підтримував руками сідницю, шкутильгаючи добирався до дивана, зганяв обмащеного зеленкою, у виразках Лопату: «Ну що? Хто краще кінчив… Ото о-о-о», — вмостившись, повертав до Лорда: «ай-ай-ай залізли на церкву, б'ють сокирою, а батюшка заюшеними губами говорять, молитви липнуть до губів… Юшку батюшка обтирають, баби кричать не своїм гласом… дзвін калатнув, дід бах сокирою, бах сокирою… тут червоним зайнялося, кругом церкви зайнялося, дзвін у-у-у проламав крилос, упав, покотився, ноги луснули у тракториста, — хрясь, гілкою сухою тріснули, — а тракторист уже ворота поламав, і ікона Миколи Чудотворця в багно… і хрест птахом полетів над селом, упав за селом, бо Єреська шмаг по хресту, шмаг, і хрест полетів і упав на сел…» — Бронька уклякав, і Лорд відвертався до заґратованого вікна; Бронька знову пускався кола, — чіпляв санітарів руками, санітари давали копнів, — падав навзнак біля вбиральні і жалібним голосом канючив «дай, дай, дай, дай, братка, покурити… дай», — дриґав рукою по-жебрацькому; медперсонал переморгувався: «Може, Бронька, тебе виписувати пора — больно похож на умного чєловєка…» — відтак Бронька підступом, крадькома до лежачої палати: «…батько Лопати повистелював іконами підлогу у свинарнику, став потому, взявся у боки і горланить через тин, пританцьовуючи, до брата мого: мов, «Никифоре, покарав мене Бог, га?» — і сміється, сміється… колись сміх людський був, а то жах — нелюдське щось… а син його на острові телят пас, зелений острів од трави, — пас та книжку читав айайайай, — як поверне головою — хряц — так і ходив місяців зо два, ревів биком, а нормальним же вродився — матір рідну у свинарнику, у яслах покрив, поговорювали, він, той виблядок, точно їхній виблядок до інституту подався, заздрив я йому, айайай заздрив…» — пускаючи соплі, вистрибом біг, сідав на гузно, перебираючи руками, тягнув по кахлі упродовж коридору; старі в'язні божевільні за номером п'ятим поговорювали, що на «лежачу» тягне, бо там жратву на тацях, прямо під носа приносять, і що він, Бронька, ніякий не вчитель, і з нього вчитель, як хрін із мірошника, бо сам баптист, а з Лопатою вони не поділили сестри по вірі: еч, вовк линяє, а натури не міняє. Головному лікареві ця метушня з Бронькою обридла; підходив: «На лежачу». Там-то Лорд і потоваришував з Лопатою — нікуди дітися од Броньки: «…а у синочка шия хрясь, так і помер там же на яслах, де матір покрив»; Лопата тулився до Лорда і годинами розповідав про дітей та про пристрелену дружину: «Вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… сизий дим»; підходив лікар, після чергової очистки мізків сульфазином та шокових сеансів інсуліну, лагідно, мовби хворий у хворого, питав Лопату: «Ну што, лучше? Ну-ну-ну-у… Завтра зайдьотє ко мнє». Зайти «ко мнє» страхопудило хворих, означало «постукать»: лікар складе на відполірованій поверхні столу руки, складе, а перед тим попільничку тобі довірливо, сигарету, ще й сірником кресне: «а што там, а почему, да і как так можна, у вас вєдь»; люди водили поглядом по портьєрах — нагадувало домівку, — і хтось таки розказував якусь нісенітницю, мовляв, із третьої палати пацан «мислі чітаєт на ходу», — отримував усього-навсього вихід за ґратчастий вольєр, де вітерцем повіває, де солодко тхне повітрям, осінніми антонівками, припрілим листом, і тільки тополі стоять зелені; а тому бідасі галоперидол, межептил, а опісля в туалеті на перекурі божевільні тупцюються, нишпорять, нюшать один одного, аж поки все змивається наступним днем, а там іншим, — і ніхто так і не знатиме правди. Човпикання з кута в кут, мрія про п'ятнадцяти-хвилинну прогулянку. «Ну, як там надворі?» — діставав кожного з тих, що приходили з прогулянки; крадькома молився в кутку; Лорд висідався на дивані; старий Бушгольц шкарябав бісером ієрогліфів; надворі маячня осені; Лорд нудив нудом, — згадки, не думки про втечу надокучали не менш від Лопати, котрий: «…вона лежить… димок сизий… розумієш… і діти біля неї… я просто помирав за нею»; Бушгольц кам'янів біля вікна, іноді подляком, про себе, похіхікував, продирався крізь туман ієрогліфічного письма, а Лорд уперто слухав ґелґотання у водогоні і, попри глупоту божевільного затишшя, підкупивши санітара золотою обручкою, роздобув дверного відмикача, занудно, допевне визначав, куди виводить каналізація. Отже — воля. Жид глянув у спину, і Лорд останнє що почув з його уст: «Ех, куда бєжать?… куда бєжать… страна вєчних дураков і поетов… Бєрєжот же вас Ієгова, да, страна поетов і дураков…» Лорд ще раз обернув голову: на грудях старого Бушгольца росла, ширилась чорна пляма; Бушгольц обернувся, майнув полами халата, витяг аркуш паперу, складеного вчетверо, і зробив вигляд, що пише.