Подичавілий Лопата дриґонів у баюрі; округле віконечко сліпло; з вулиці учахали кроки; поліття змінилося на лихоліття, — і вітер верещав; Лорд навпочіпки ковтав циклодол; Лопата — тільки око жовто ворушилося, в останньому промінні — космами світло перекинулося потойбіч, на Лопату, на упрілі стіни; Лорд із жалем бачив пополотніле лице Лопати. «Підіймайся, Лопато, пора… пора…» — «Не призводь до гріха. Я віруюча людина»; Лорд насильно упхнув у рота Лопаті кілька таблеток циклодолу, але той вихаркнув. Лорд з розмаху ударив під щелепу, пожалкував: «Скатіна», подерся нагору, по вижолобках, ступанки не було: остання стьожка світла втухла. «Судилище, судилище на нас чекає…» — та все ж хильцем за Лордом; луснуло шкло; погорі кроки; Лопата схибив, обідрав до м'яса долоні, пластом ліг на вцементовану підлогу: «Не піду… Не піду…» Лорд із вулиці — натягнутим нервом, вітер колючий, зжираючий літо, прошнирював навскрізь благу одіж: «Мать твою, Лопато», — повернув і, шматуючи одяг об рештки скла, витяг Лопату нагору: чорна перевернута балія міста з порожнім нутром, із свічками мертвих ліхтарних стовпів; вгаслі матові лампи ліхтарних стовпів, і в лампах хиляються шматки червоного місяця, — темінь. І вони побігли містом, якого не бачили, і ніхто з них не знав, скільки минуло часу, того химерно відібраного часу; Лопата кривавив слідами обдертих до живого ніг, хиткий, позбавлений усього, окрім параноїдального жаху. Лорд не впізнавав цього містечка, містечка, де прожив стільки років — і не тільки за ґратами божевільні; а ось химорода долі — поніч та вимерлі вікна; і перші кроки по справжній землі, вхололій за ніч, квадратики будинків, де на дахах спить тихенька смерть, яку називають — ніч. «Боже мій… Боже мій…» — ляпотів Лопата, кривавлячи слідами. Упав. Лорд напочатку не звернув уваги, чи то просто знав, що Лопата має властивість хитромордити; за добрий десяток кроків Лорд потямився, що його, Лопати, нема поруч, повернувся і, підгилюючи носаками, копаючи, — погнав. Лопата, хирлявий від природи чолов'яга, геть онімів, чаламкав губами; Лорд хвацько ухопив Лопату за обідрану одіж, закинув на горба й поволік, хриплячи замерзлими легенями, у ніч. Перші кроки втоптаною землею, пропахлою літніми, тліючими травами, як пахне лише земля на зламі осені й літа, — прохмелили голову Лордові; зараз йому видавалося, що може згадати, хто він, як його звати насправді, повернути час, власну пружину наджиґурити; самовпевнено зупинився і з облізлого, голого пагорба вдивився у хижо окреслені контури міста. Жовтіло в повітрі. Він ступив, зупинився, начебто щось готове ось було вирватися, але того не вимовити; навіть та думка, сліпа подоба її повела знову темними коридорами, стягувала вузлами пам'ять, і від того та сліпла — Боже! Боже! — що він тоді думав, коли зачинилися двері позаду, і санітари в кишенях ховали дверні ручки, — думалося, що то, може, навіки? але про це запізно, і про це не треба; Лорд сидів, затиснувши долонями обличчя, готовий заплакати од несподіванки холодного подиву, що таки щось загубив, — на путівці упоперек лежав дохлий пес, облізлим трупом повзали опариші, а Лопата слинив губами, пробував заговорити і замість того тицяв пальцем, повторюючи «охах».
А потім настав ранок: сонце розливалося степом, золотило придавлену вітрами траву, — котилося світило врівень чорнозему. Битий шлях. Кібець грудкою упав у трави. Ані душі.
А потім прийшла ніч. За нею холод. І в глупій поночі вони блукали полями колючого дурману, лободи, чорними латками зораних ланів, — тільки розгой вітру ворушив благу одіж: перед ними лежали коноплі, вирубані, видно, ще тогоріч; шпичаками, остюччям кололо ноги до крові, й коли Лопату починало тіпати, то Лорд горланив диким російським матом, брав попід руки Лопату, доносив до першого-ліпшого переїзду. Там десь клав у якомусь вибалку, а сам зайцем вуха нашорошував — хортом по вітру: Лопата блював жовчю, його лихоманило, тіло зводило судомою, і він когось протяжно кликав, може, дітей, дружину, — Лорд не добирав, — відстовбурчивши комір «хебе», обіпершись на покручену, розчахнуту блискавицею вербу, звісивши руки на гострих колінах, зирив, як пропливали високим небом білі перисті хмари, рука тягнулася до блискучих бістверів із циклодолом, але безвільно опадала. Лопата червом ворушився на землі, вітри дули з півдня, теплі вітри. І Лорд думав, що міг би увіпхнути Лопаті до рота кілька таблеток, але все то надарма, не допоможе. Лопата не жилець, а якщо виприсне з цього, то сам і пожалкує. Після третього дня втечі трохи розгодинилось, і Лорд вовком рискав, винюхував місцину, звіром шукав по давно ходжених стежках, чуючи за собою відкриті лови, повзма продираючись крізь колючі зарості терну, прив'язавши паском Лопату, поки добрався до якоїсь напіврозваленої хижі. Чи то лісова сторожка, чи то просто за далекої пам'яті жив якийсь відлюдько; всівшись на пагорбі, набили позлипані шлунки терпкими ягодами. Лопата трохи оклигав і протяжно бив повітря псалмами, а потім знову завмирав на землі натягнутою линвою, вижовклий, нерухомий, мов мрець. Розпогодилось. Підпікало. Лорд лагодив дах, замощував гіллям діри — вітер несподівано подув холодний, потім зволожився. Полили дощі. Лорд облазив чагарі; надвечір приходив, пересвідчившись, що Лопата живий, сідав проти виходу і дивився, як вода брала в обійми землю. Вгадувалося, що до скону йшло літо. Щоб зігрітися, Лопата тулився до Лорда, облиплого багнюкою, а той: «Покидьок ти, Лопато… Покидьок…»; а про себе: «Бідака, і не жилець… Здохля…» Коли Лопаті, здавалося, настав край, вишкрібши бляшанку, начухравши оскіпків, наскубавши папороті, Лорд розпалив багаття й узваром поїв, — Лопата відхаркувався, блював кров'ю, але не хотів пити варива. «Сучара ти, Лопато, — ти ж віруючий чоловік, і чому ти заставляєш страждати людину… А-а-а…» Інколи Лордові вдавалося влити в горлянку Лопаті кілька крапель узвару, а той, оклигавши, здибувався на лікті: «Тому що людина — гріх, гріх у ній, Лорде… і гріх виходить із неї… не чіпай мене…» — «Да-а-а, — шморгав носом Лорд. — То, значить, не ти бабахнув по дружині з двустволки… — й перегодя: — А я думаю, що коли б із людиною все було гаразд, вона б уподобилась Богові… Га? Га-а-а?… Лопато?! ау… Лопато». — «Не богохульствуй… людина прах… і хто Бога не любить, той і до людей…» — просипів Лопата, упав навзнак, а Лорд з окропом усе навколо нього, не знає, як підступиться: «Ну, дурень ти, Лопато, дурень… Я то в Бога вірю, але собі думаю, це як небо й земля… А ти, Лопато, точно дурень…» Лорд навіть не злився. Десь по десятому дню втечі безперестану бовтали у баюрах суровими нитками дощі, — Лопата встав, задихав ротом, переривчасто, зовсім тобі дитина; розвів руки, склав, підступив до Лорда. Лорд сидів проти входу, не обертаючи голови, почув легкий схлип; вітер натужно храпнув знадвору, позаду щось гепнуло, і, знову-таки не обертаючи голови, Лорд пройнявся враз тугою; втома вломилася в тіло, бахнуло сотнями, міріадами зірок у голову, щось тепле, аж до нудоти, затремтіло в грудях, одірвалося, покотилося диким, вижовклим степом; Лорд хотів щось добрати, ненароком зіпнув ротом, не наперекір, не на зле постовбичив біля входу і вийшов. Вперше за стільки часу почув щось подібне до страху, йорзаючи зором погорі ще зеленого лісу; проводжаючи поглядом птахів, бачачи, як вони збиваються докупи. Все зупинилося. Схололо. Затьмарилось. А може, й не страх. Лорд ніяк не міг дати ради думкам, що плинули спершу сіро, а тоді почали дедалі виразніше набирати якихось обрисів, кололо в легенях — те вселенське ніщо дряпнуло під серцем, і коли він став згадувати, утямлювати, що він зовсім не Лорд, а хтось таки інший, і той час, у якому він перебував, перебуває, вислизнув, давно протік між пальцями, — тоді він обернувся й побачив, що Лопата помер. Напочатку Лорду все видалося вигадкою; чи то просто щось забув? Щоб пов'язати усе це зі смертю Лопати — не добирав тями. Швидше, Лорду полегшало від того, що Лопати вже немає. Він тільки хотів їсти і трохи поспати. Попивши варива з папороті, загризши дичками, ліг біля порога й проспав цілу добу. Прокинувся. Сіріло, — Лорд без тями подивився на тіло Лопати. Сів. Сидів довго, доки не розвиднілося. Але світло в очах не піднялося. Лорд попив узвару, відтак одтягнув Лопату до лісу, вкинув до баюри, довго жерстиною нашкрібав землі; так і полишив до половини захороненого. Якусь хвилю повагався і прочитав кілька уривків із молитов, псалмів, удовольнившись наприкінець словом «амінь», перехрестився, як колись учили, а може, й не так, і, гнаний голодом, подався до хижі спати. Він спав так довго, як і кожна людина, що в сновидінні не добирає часу; і снилося: котить згори на санчатах, а може, не на санчатах, а в чомусь подібному до корита; гора крута, висока, і хочеться вистрибнути звідтіля, але хтось тримає, а тоді займається світло, чийсь голос кличе. Голос теплий і рідний, що кликав і називав так далеко, в тому віддаленому часі, — врешті він вирвався і подибав на той голос. Подибав синім берегом, травами, мовби не йшов, а плив над землею; вітер ніжно гладив груди; голос лунав потужніше, сльози котилися по щоках; коли глянув, то гора відступила за спину, а позаду заливало червоним, немов палало місто, — щоправда, як палають міста, Лорд ніколи не бачив.