Невимовно розчарована нашою зі Стівом нездатністю відкриватися й опрацьовувати проблеми так, як ми зробили це в Остіні, я вирішила розкласти нашу озерну історію на три акти. Можливо, я дізнаюся щось нове. У мене вийшло наступне.
Акт 1. Заклик до пригоди — поплавати в озері. Спонукальний випадок — Стів відштовхує мене, коли я вразлива і намагаюся встановити душевний зв’язок.
Акт 2. Нічого, справді. Просто неприємне, наповнене занепокоєнням повернення до берега.
Акт 3. Ми входимо в зону дискомфорту і вразливості й опрацьовуємо їх.
І раптом мене буквально струсонуло від голови до ніг. «Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Де ж ця безладна середина, де акт 2?»
Я розповідала цю історію п’ятдесят разів, але ніколи не замислювалася про другий акт. «До чого тут цей зворотний шлях до причалу? Що, як ключ до озерної історії сховано під водою, а не на поверхні?» Мені спало на думку, що і Карл Г. Юнґ, і Джозеф Кемпбелл писали про воду як про символ несвідомого. Символізм і метафора вплетені в наші розповідні гени, але я зазвичай не вживаю таких термінів, як «свідоме» і «несвідоме». Я вірю в ці концепції, але ці слова не здаються мені доречними або практичними — вони просто не здобувають у мені відгуку і не промовляють до мене. Я волію понять «ясно розуміє» або «усвідомлює». Проте було очевидно, що відбувалося щось за межами мого усвідомлення, а чи існує кращий символ для «за межами усвідомлення», аніж глибокі води?
Занепокоєння, яке ми зі Стівом досвідчили, плаваючи того дня, відоме плавцям і дайверам. Ви багато чого відкидаєте, занурюючись у стихію, яку не можете контролювати і де ваші відчуття припиняють надійно вам слугувати. Хантер Томпсон писав: «Цивілізація закінчується на ватерлінії. За нею ми стаємо ланкою харчового ланцюжка і не завжди виявляємося нагорі»19. Можливо, я просто не усвідомила всього, що насправді сталося того дня? Можливо, я розповідала причепурену версію історії? Чи відбулося тоді щось важливе, дотепер залишаючись за межами мого розуміння?
Я дістала свій дослідницький журнал і почала записувати все, що змогла згадати про свій зворотний шлях до пристані.
По-перше, повернення було жахливим — здавалося, ніби я пливу у сипких пісках. Окуляри захищали мої очі від води, але озеро Тревіс непрозоре — я бачила менше метра під собою. Ще дитиною я дивувалася, як синьо-зелена вода може бути такою щільною.
Я згадала, що певної миті, приблизно на середині зворотного шляху, мені стало справді тривожно. Я почала думати: «Що є піді мною? Чи живуть внизу живі істоти? Чи є там змії?» Сусід тітки Лоренії, татусь Болдвін, якого я вже згадувала, потонув в озері, коли мені було вісім років. Він рибалив із причалу, впав у воду, вдарився головою при падінні й помер. Я пливла, а в уяві зринали страшні картини, і я почала панікувати (що, якщо чесно, не часто зі мною трапляється, коли я плаваю в озері або океані). Коли я відчуваю нестерпне бажання перевернутися на спину і просто лежати на воді, поки хто-небудь не захоче врятувати мене із цієї бісової тривожної водойми, я беру себе в руки.
На додачу до боротьби зі страхом глибини я прокручувала в голові низку випадкових запитань про Стіва й ситуацію, що склалася. Я уявляла різні сценарії і поверталася до реальності, пробираючись через темну воду. Я нічого не бачила, але все відчувала. Здавалося, що кожна емоція, яку виробляв мій мозок, додавала двадцятикілограмові гирі до моїх щиколоток. Я заледве могла ворушити ногами. Зазвичай я люблю невагомість води. Але того разу я відчувала, що тону.
Що більше я писала в журналі, то більше дивувалася яскравості спогадів того дня. Я стала складати нумерований перелік окремих моментів.
1. На початку плавання я почала розповідати собі власну версію історії, у якій мала вигляд жертви (і героїні) і яка закінчилася помстою Стіву в найнесподіванішу для нього мить.
2. Із кожним гребком я подумки повторювала: «Я така зла, я така зла». Але лише за кілька хвилин зізналася собі в цьому. Ще декілька років тому я зрозуміла: коли я планую кому-небудь помститися або репетирую розмову, під час якої поводжуся зарозуміло чи хочу когось скривдити, я не розлючена, а відчуваю біль, некомфортну вразливість або сором. Я відчувала усі три емоції, повертаючись назад. Мені було боляче, тому що він відштовхнув мене, і соромно, коли я думала про причини цього.