Зітхнувши, вона тягнеться вгору і бере комунікатор, закріплюючи товстий ремінець навколо свого зап’ястя. Вона гортає сповіщення на екрані, видаляючи три повідомлення від свого дядька, більшість із яких надійшли одразу після того, як вона вимкнула свій QuickQ. Одна з невідомого номера виявляється розгубленим приватним лікарем, який намагається направити до неї колишню працівницю Монтроуз і чомусь не знає про її призначення.
Офелія пересилає його Емері, своїй заміні, а потім натискає наступне.
Знайомий номер: це Дульсі, її молодша сестра. Повідомлення коротке. «Ух. Добре. Напевне.” Хвилька тиші, а потім вона зітхає. “Я сумую за тобою.” На цьому повідомлення завершується.
У Офелії печуть очі. Дульсі не просто її улюблена людина в її родині, але, можливо, єдина її улюблена людина в світі. Але вона робить це не тільки для себе, але й для Дульсі. Погана преса про твою старшу сестру не може бути легкою для сімнадцятирічної дівчини.
Офелія прочищає горло й швидко моргає, щоб прояснити зір. Потім вона зберігає це повідомлення перед тим, як перейти до наступного. Це ще один невідомий номер без жодної транскрипції.
Цей приватний дзвінок, швидше за все, такий, як і від попереднього доктора.
Але з мікродинаміка лунає тихий голос. “Доктор Брей, це Джасінда Каррутерс з каналу «Сказати правду». Я сподівалася поговорити з вами».
Серце Офелії тьохкає в грудях. Джасінда ніколи раніше не зверталася до неї безпосередньо. Контактна інформація Офелії не є секретом; цього не можна сховати в її професії. Але журналісти-стримери здебільшого трималися подалі від неї, завдяки фаланзі адвокатів Монтроуз, які негайно починали кричати про конфіденційність.
Щось змінилося? Або Джасінда щось знає і готова ризикнути?
«Але, здається, я запізнилася. Або подзвонила на півтора роки раніше». Джасінда видає самопринизливий сміх, який має відтінок штучності, оскільки він створений, щоб змусити людей довіряти їй. Ой, я лише людина. Офелія сама використовує подібну техніку.
«Якщо ви хочете зв’язатися, ось моя контактна картка». На екрані блимає інформація. Миттєве вагання, а потім Джасінда додає: «Сподіваюся почути вас незабаром».
Офелія миттєво рухається, щоб провести «Видалити», але в останню мить щось зупиняє її руку. Краще знати про небезпеку, ніж повертатися до неї спиною. Це була її філософія протягом більшої частини її життя, і досі вона їй добре служила.
Принаймні, вона зараз за кілька мільйонів кілометрів від того, щоб мати з цим клопіт.
Поки вона розмірковує над повідомленням Джасінди та його значенням, програється наступне повідомлення. Ще одне знайоме число. Але не Юліус.
«Офелія, це твоя мати» Її тихий, слабкий голос звучить ще слабше на такій далекій відстані. Або, можливо, це лише уява Офелії.
Просто вимкнути, видалити. Нічого доброго з цього не вийде, ти це вже знаєш. Але важко, майже неможливо, перестати прагнути батьківського схвалення. Це закладене в мозок у ранньому віці.
«Я хвилююся за тебе», — каже її мати. На задньому плані дзвін келихів і хтось надто голосно сміється. Вона десь на вечірці, на бенефісі, швидше за все, після вказівки свого брата — дядька Офелії — зв’язатися з нею. Занадто пізно, звичайно.
«Я знаю, чому ви вважаєте, що повинні це зробити», — продовжує вона. «І я… мені дуже шкода».
Офелія закочує очі. Її мати завжди вибачається, принаймні так вона каже, але чомусь ці слова ніколи не прирівнюються до дії.
«Але я вважаю, що це занадто ризиковано». Тон її матері змінюється з м’якого жалю на суворий і різкий, запізніле утвердження авторитету. «Не їдь на ту планету».
Офелія зітхає, очікуючи попередження про Джасінду, захист сім’ї, повернення додому до комплексу в Коннектикуті. Вуста її матері, але слова дядька — майстерна лялькова вистава.
«Я знаю, що минуло багато років з часу того… випадку», — починає її мати, і Офелія різко відкриває очі. «Але ви повинні враховувати, що це середовище може викликати…»
Ісусе. З гарячим обличчям Офелія ляскає по комунікатору, щоб змусити матір замовкнути, стримуючи бажання озирнутися навколо, щоб перевірити, чи не почув хтось інший. Неймовірно. Незвично. Вони, мабуть, у відчаї, якщо розкопують це.
Офелія хитає головою й зачиняє дверцята шафки з припливом щирого задоволення та з відтінком знайомого розчарування. Вона мала рацію. Знову.