«А я й не бачила, коли ти з полювання повернувся! А ти за ці три дні здорово поправився. Любий, я так за тобою скучила!»
І дамочка падає просто в його обійми, хо-хо-хо!..
– Слухайте, ви! – виріс із-під землі розгніваний Дубинський. – Ви, юначе! – Непман був удвоє старший за нього. – Коли ви ще раз насмілитесь образити женщину такими брудними анекдотами, то я вам!.. то я вас!..
Скандал був не дуже великий, але бучний.
– Мовчи, ідіот! – Рухляк затулив Дубинському рота й потаскав його в дальній куток палуби. – Крамаренко, держи його!
– Та я його!.. Та я йому!..
– Мовчи!
– Гарбуз! – чмихав Крамаренко. – Величезний гарбуз. Справжній скандал.
– А все через те, що романтик, – пояснив Рухляк. – Хочеш, я його провчу? Вилікую?
– Ану вилікуй, – попрохав Крамаренко.
– Хай трохи вгамується.
Цілий день Дубинський десь ховався, і тільки коли вже смеркло й навкруги спалахнули електричні лампки, Крамаренко зустрів Дубинського в коридорі, там, де були двері до каюти незнайомки.
– Дубинський, – гукнув Крамаренко. – Ти не бачив Рухляка?
– Відчепись, – безнадійно махнув рукою Дубинський.
Крамаренко співчутливо похитав головою:
– Незнайомку шукаєш?
Дубинський хрипко зітхнув:
– Її,
– Так ходім на палубу.
Дубинський звів очі до стелі й ледве чутно зашелестів:
Хай грім,
Грім ери тебе укриє,
Моя далека
Блакитна мріє!
В ту ж мить двері таємничої каюти незнайомки з гуркотом розкрилися, і звідти прожогом вилетів маленький Рухляк:
– Дай вісім карбованців. Моментально!
Зникаючи за дверима каюти, він устиг грайливо штурхнути Дубинського в бік.
– Яка мрія, ти казав? – єхидно звернувся Крамаренко до Дубинського. – Блакитна?
Той лежав долі труп трупом.
Крамаренко поцмокав, почухав потилицю, вхопив його на оберемок і поніс на палубу, на повітря.
IX
За пів години Рухляк вийшов на палубу і побачив там таку картину.
Дубинський сидів на скрученій линві й важким невидющим поглядом дивився вниз, на чорну воду. Крамаренко стояв поруч і ласкаво гудів:
– Не можна плакати. Висякай носа, дурню! Витри сльози.
Рухляк раптом увесь якось скорчився, ввійшов в себе і став маненький-маненький, боязкий-боязкий.
– Дубино, – сказав він тихо. – Ти не сердься на мене.
– Я не сердюсь, – відповів, сякаючись, Дубинський. – Мені тільки прикро, що я такий йолоп...
Тоді Рухляк ласкаво обняв його за талію і, мрійно дивлячись у голубу даль уквітчаного діамантами неба, зітхнув і віщо сказав:
– Слухай, Дубино! Ти не йолоп. Ти – мрійник. Оце тобі наука. Досадно дивитись, коли коштовний арабський кінь хоче перевернутись на водовозну шкапу.
– Дякую, – розчулено сказав Дубинський.
– Нема за що, – засоромився Рухляк. – Їжте на здоров'я.
Потім зненацька підвівся й несподівано поцілував Дубинського в те місце, де, на його думку, за п'ять років у художника засяє лисина.
У синім небі серед легеньких шовкових хмаринок безтурботно перевертався й викривлявся срібний місяць.
– Мандрівки поширюють світогляд людини і сприяють її розумовому розвиткові, – несподівано сказав Крамаренко і тут же загуркотів розкотистим реготом, мов віз зі старим залізом на поганому брукові.
Відразу стало легко, весело, шумно.
1923
Владивосток
__________________________
Помилка шофера Кучми
Я ще ніколи не бачив шофера Кучму в такому сумному настрої, як того вечора.
Він сидів у найдальшому куточку кав'ярні, палив цигарку за цигаркою, а коли в склянку з кавою упав з цигарки шматочок попелу, Кучма спробував піймати його пальцем, обпік палець і люто почав розмішувати каву ложечкою.
– Кучмо! – сказав я. – У вас щось негаразд. Ви або розчавили своїм таксі якусь бабу, або закохались без найменшої надії на відвітне почуття.
Кучмове обличчя пересмикнулось убивчим презирством:
– Я – закохався? Можете самі закохуватись, коли не вистачає глузду на щось більш корисне. Мені взагалі здається, що в вас голова тільки для того й стирчить на плечах, щоб час од часу «притискуватись до пружних грудей». На жодну іншу роботу вона навряд чи здатна.