Выбрать главу

«А я й не бачила, коли ти з полювання повернувся! А ти за ці три дні здорово поправився. Любий, я так за тобою скучила!»

І дамочка падає просто в його обійми, хо-хо-хо!..

– Слухайте, ви! – виріс із-під землі розгніваний Дубинський. – Ви, юначе! – Непман був удвоє старший за нього. – Коли ви ще раз насмілитесь образити женщину такими брудними анекдотами, то я вам!.. то я вас!..

Скандал був не дуже великий, але бучний.

– Мовчи, ідіот! – Рухляк затулив Дубинському рота й потаскав його в дальній куток палуби. – Крамаренко, держи його!

– Та я його!.. Та я йому!..

– Мовчи!

– Гарбуз! – чмихав Крамаренко. – Величезний гарбуз. Справжній скандал.

– А все через те, що романтик, – пояснив Рухляк. – Хочеш, я його провчу? Вилікую?

– Ану вилікуй, – попрохав Крамаренко.

– Хай трохи вгамується.

Цілий день Дубинський десь ховався, і тільки коли вже смеркло й навкруги спалахнули електричні лампки, Крамаренко зустрів Дубинського в коридорі, там, де були двері до каюти незнайомки.

– Дубинський, – гукнув Крамаренко. – Ти не бачив Рухляка?

– Відчепись, – безнадійно махнув рукою Дубинський.

Крамаренко співчутливо похитав головою:

– Незнайомку шукаєш?

Дубинський хрипко зітхнув:

– Її,

– Так ходім на палубу.

Дубинський звів очі до стелі й ледве чутно зашелестів:

Хай грім,

Грім ери тебе укриє,

Моя далека

Блакитна мріє!

В ту ж мить двері таємничої каюти незнайомки з гуркотом розкрилися, і звідти прожогом вилетів маленький Рухляк:

– Дай вісім карбованців. Моментально!

Зникаючи за дверима каюти, він устиг грайливо штурхнути Дубинського в бік.

– Яка мрія, ти казав? – єхидно звернувся Крамаренко до Дубинського. – Блакитна?

Той лежав долі труп трупом.

Крамаренко поцмокав, почухав потилицю, вхопив його на оберемок і поніс на палубу, на повітря.

IX

За пів години Рухляк вийшов на палубу і побачив там таку картину.

Дубинський сидів на скрученій линві й важким невидющим поглядом дивився вниз, на чорну воду. Крамаренко стояв поруч і ласкаво гудів:

– Не можна плакати. Висякай носа, дурню! Витри сльози.

Рухляк раптом увесь якось скорчився, ввійшов в себе і став маненький-маненький, боязкий-боязкий.

– Дубино, – сказав він тихо. – Ти не сердься на мене.

– Я не сердюсь, – відповів, сякаючись, Дубинський. – Мені тільки прикро, що я такий йолоп...

Тоді Рухляк ласкаво обняв його за талію і, мрійно дивлячись у голубу даль уквітчаного діамантами неба, зітхнув і віщо сказав:

– Слухай, Дубино! Ти не йолоп. Ти – мрійник. Оце тобі наука. Досадно дивитись, коли коштовний арабський кінь хоче перевернутись на водовозну шкапу.

– Дякую, – розчулено сказав Дубинський.

– Нема за що, – засоромився Рухляк. – Їжте на здоров'я.

Потім зненацька підвівся й несподівано поцілував Дубинського в те місце, де, на його думку, за п'ять років у художника засяє лисина.

У синім небі серед легеньких шовкових хмаринок безтурботно перевертався й викривлявся срібний місяць.

– Мандрівки поширюють світогляд людини і сприяють її розумовому розвиткові, – несподівано сказав Крамаренко і тут же загуркотів розкотистим реготом, мов віз зі старим залізом на поганому брукові.

Відразу стало легко, весело, шумно.

1923

Владивосток

__________________________

Помилка шофера Кучми

Я ще ніколи не бачив шофера Кучму в такому сумному настрої, як того вечора.

Він сидів у найдальшому куточку кав'ярні, палив цигарку за цигаркою, а коли в склянку з кавою упав з цигарки шматочок попелу, Кучма спробував піймати його пальцем, обпік палець і люто почав розмішувати каву ложечкою.

– Кучмо! – сказав я. – У вас щось негаразд. Ви або розчавили своїм таксі якусь бабу, або закохались без найменшої надії на відвітне почуття.

Кучмове обличчя пересмикнулось убивчим презирством:

– Я – закохався? Можете самі закохуватись, коли не вистачає глузду на щось більш корисне. Мені взагалі здається, що в вас голова тільки для того й стирчить на плечах, щоб час од часу «притискуватись до пружних грудей». На жодну іншу роботу вона навряд чи здатна.