Я встав:
– Не можу сказати, щоб ви буди зараз у доброму гуморі. До побачення, Кучмо. Поговоримо колись іншим разом. Я до вас зайду. Ви тепер де живете? Сподіваюсь, що ви вже переселились до вашого чудового помешкання в новому кооперативному будинкові «Червоний карбюратор», якого ви чекали три роки?
Кучма заскреготів зубами і зашкварчав гірко:
– Так. Уже переселивсь. Як же, як же! Не тільки переселився, а вже й виселився звідти.
– Що-о? Невже не заплатили пай?
– П'ятсот п'ятдесят п'ять, як одну копієчку.
– В чім же річ? Завалився будинок?
– Стоїть, як картиночка. .
– Тоді я нічого не розумію.
– Я також.
– Але – ваша адреса?
– Зараз – тут, у кав'ярні. Коли вийду на вулицю – на вулиці. Коли сяду на візника – на візникові моя адреса.
Тяжке зітхання роздерло його могутні груди.
– Та хто ж винен, нарешті? – енергійно запитав я.
– Вони, – середньовіковим шепотом прошелестів Кучма.
– Хто «вони»?
– Оля і Ляля. Брати їхні винні. Жінки братів винні, щоб чорт їх узяв з усіма бабусями разом.
– З якими бабусями?
– З бабусями жінок братів Олі і Лялі.
– Так розкажіть же!
– Скучно.
– Навпаки. Я передчуваю надзвичайно веселу історію.
– Як для кого.
***
Кучма вилив у широку горлянку рештки кави, запалив і почав голосом туберкульозника, для якого вже замовили труну, некролог і катафалк:
– Ви знаєте, як я чекав цього нового будинку? Мати не чекає так на первістка-сина, як я на ці три кімнати з кухнею. Бо ж знаєте, як я жив? І де я жив? По гаражах, часом в автомобілях, по редакціях з Серьожею Чутливим. А останній місяць я жив навіть у годиннику. Не вірите? Слово чести! Валявся у дворі якийсь старовинний розбитий годинник – як шафа завбільшки. Так я його встановив між двома будинками – тай дайош. Комфорт неабиякий, проте – як не кажіть – власне помешкання. Що? Незручно спати? Ясно: коли я спав, тіло моє нагадувало формою римську цифру V: невимовна частина – на підлозі, а вгорі, мов щогли загиблого корабля, стирчали ноги й голова.
Він кинув докурену цигарку й запалив нову.
– Ви часом питали в мене, чому я не одружуся. Тепер розумієте? Гарненька буда б картиночка, коли б просто з загсу я привів до годинника свою молоду дружину: «Оце, ластовенятко, наша маленька, але затишна квартирка. Отут, на циферблаті, спатиме наш майбутній Кімчик, а ось тут, де мотлявся маятник, ми влаштуємо нашу спальню...»
Він зітхнув так, що якийсь нервовий оселедцеподібний юнак поруч з переляку пересмикнувся і перекинув свою каву.
– Але шофер Кучма – матеріаліст, скептик і практик. Він знає, що одержує той, хто вміє довше чекати. Ну, нє? І я чекав... Хоч я людина й мовчазна, проте добрі друзі дізнались-таки про моє майбутнє помешкання. Зустрічаю одного разу Олю. Атож, та сама – одна з найкращих жінок України. Пийте каву.
– Кучмочко, – питає Оля, – у вас нова кватира?
– Вроді, – кажу. – Місяці через три.
– А скільки ж кімнат?
– Три. Коли не рахувати кухні й убиральні.
– Слухайте, серденько, та на якого біса вам така нечувана, неймовірна кількість кімнат?
– Треба, – кажу. – Порозчиняю двері – і буду по всіх кімнатах їздити на велосипеді. А в кухні розведу морських свинок і собак: сар, бернар і прочих.
– Та що ви, гицель?[11] – питає.
– Не гицель, – кажу, – ну й нічим не гірше за багатьох українських письменників, котрі чимало хисту віддають собачим справам. А втім, хто мені може заборонити? Хто хазяїн мого помешкання, чорт забирай?! Досить, – кажу, – мені в годиннику стирчати. Настирчався. Нажився. Наспався. Я не Діоген.
– Світе очей моїх – благає Оля, – уступіть одну кімнату. Ви ж самі знаєте, що значить тинятись по закутках, по...
Кучма конфіденціально взяв мене за плече:
– Слухайте, ви коли-небудь дивились близько в Олині очі, га? В ці золоті очі, що нагадують сяйво ліхтарів шестициліндрового «ролс-ройса» з електричним самопуском і фрикційним сполученням? Дивились? Значить, ви не засудите мене надто суворо за те, що я тут-таки пообіцяв Оді одну кімнату.
Я поклав свою долоню на його цупку мужню руку:
– Слухайте, Кучмо. Але ж лишилися ще дві кімнати?
– Чекайте. Другого дня я зустрів Лялю.
В очах йому з-під сірого попелу сяйнули лукаві жаринки:
– Слухайте, вам доводилось уважно розглядати Лялині вуста? Не на дуже далекому віддаленні. Ну, приблизно так, щоб ваші вуста були від її вуст міліметра на півтора? Ви бачили останні моделі мотоциклів «Індіан»? Приблизно колір Лялиних вуст. До того ж од них такий жар, як од індіанівських циліндрів після двогодинної шаленої їзди. Ех, чор-р-рт!..