– Одним словом, – перебив я, – ви хочете сказати, Кучмо, що другу кімнату вашої квартири ви пообіцяли Ляді?
– Пообіцяв!!
Кучма застогнав так, що нервовий юнак пустив додолу й розбив своє пенсне.
– Але ж третя кімната? – вдарив я кулаком по столі.
– Ах, боже мій! – загримів Кучма. – Та хіба ви не знаєте Галину? Коли жінка з такими стегнами, як у Галини, захоче довести вам, що ви можете комфортабельно жити в котлі локомотива Харків – Одеса, – ви негайно побіжите влаштовуватись.
– Хм-да... Становище... А кухня?
– Марія... – глухо відказав Кучма, наче грудки землі вдарились об кришку труни.
– Ніжки? – діловито спитав я.
– Груди й волосся, – застогнав шофер. – Це не груди, а радіатор вісімдесятисильного «мерседеса».
– З електричним самопуском?
– Так, і з електричною сиреною. Відмовити їй – це було вище за мої сили. З того часу й пішло... Я почував, що мене повільно, але неухильно засмоктує грузьке болото, але, як палкий, гарячий грач, я вже не міг зупинитись. Майже щодня я зустрічав нову видатну жінку України, і ця нова була неодмінно незрівнянно краща за всіх попередніх – і я, мов казковий чарівник з невичерпаними запасами скарбів, щедрою рукою роздавав направо й наліво мої майбутні три кімнати з кухнею й теплою вбиральнею.
– Кучмо! – закричав я. – І це зробили ви – всеукраїнський ненавидник жінок, холодний скептик, сухий практик, залізний матеріаліст?
Кучма замотиляв головою, як бульдог, що ненароком вхопив надто гарячий шматок м'яса:
– Дав маху. Ошибся. Не встояв. «Хто з вас без гріха – перший кинь в мене камінь».
Було довге мовчання. Таке довге, що нервовий юнак устиг збігати до оптика, вставити в пенсне нове скло.
– Ну, а далі? – запитав я.
– Що ж далі? В день переселення біля ганку моєї квартири зупинилося сім підвід з меблями. Сім найкращих жінок України почали мелодійно сваритись, доводячи кожна, що Кучмове помешкання належить їй, і тільки їй. Якщо хто й бачив коли найзапашніший букет, цвіт українського жіноцтва, так це тільки того дня біля моєї квартири. Правда, цей букет верещав, кувікав і галасував так, що я – признаюсь вам одверто – втік світ за очі. Згодом я повернувся й виговорив собі право притулитись у куточку в сінях.
Очі йому загорілися веселими блискавицями:
– Знаєте, було чудово! Я відгородився собі старою ковдрою, поставив дачку і почував себе власником двадцятикімнатної вілли. Але...
Він зі свистом зітхнув, обм'як і зморщився, як дірявий лантух, з якого висипалось просо.
– Але? – підстьобнув я його.
– Але незабаром Оля одружилася з удівцем, а в нього – двоє дітей. До Ляді приїхав з Конотопа брат із жінкою й пацаном і двоє якихось бабусь. А втім, я не гніваюсь на неї. Бо до жінки Олиного брата також приїхала бабуся – ще гірша! Якась надзвичайна: того ж дня вона повідомила всіх, що тижні за два збирається родити сина. До того ж Лялин брат, як виявилось, був запеклий мисливець. Одного разу приходжу по роботі додому – втомлений, як собака. Зирк! – аж на моїй дачці щось лежить і гарчить. Справжній собака. Зайняв мою житлоплощу, не пускає. Виявилось, що Лялин брат поставив мені в сіни за компаньйонів двох собак. Тоді я вночі потихеньку зібрав у клунок найнеобхідніші речі – та й утік ... Ночував на вокзалі.
Знову було важке мовчання.
– Ну, а тепер же як, Кучмо? Навіть не бачитесь з ощасливленими жінками?
Кучма повів плечем:
– Ні, чому ж? Бачусь, тільки нечасто. Раз на місяць. Коли ходжу до домоуправління платити гроші за квартиру.
– За яку квартиру?
– Та за ту ж таки. Що в ній живуть шановні товаришки.
Я вхопив його за руку:
– Гей, Кучмо! Я вас не пізнаю. Слимак ви – та й більш нічого. Тісто, кваша. Та я на вашому місці як накатав би заяву, та як подався б до суду, та як...
– Тс-с!. – Кучма зашипів, мов проколота мотоциклетна шина. – Ви збожеволіли. Як вам не соромно? Культурна людина – і суд. Та що я – хам який-небудь, варвар, куркуль? Ах ти ж боже мій!
Він глибоко замислився, і на його широкому, енергійному, наче вирізьбленому з мармуру обличчі засвітилася напружена робота думки, наче хтось тягав важке каміння. Потім він рішуче підвівся, зітхнув, як чоловік, що розв'язав нарешті гнітюче питання, розрубав гордіїв вузол, – і сильно потиснув мені руку:
– Годі. До побачення. К чорту. Іду до суду.
Я не повірив своїм вухам. Я вхопив його в свої обійми.
– Кучмо! Друже мій! Нарешті я пізнаю свого старого друга, енергійного невблаганного скептика, практика й матеріаліста – Василя Кучму. Правильно. К чортам. Виселити – та й годі. Що це за нахабство, чорт забирай. Вселитися в чуже помешкання, вигнати хазяїна. А оце вони бачили?