Але Дубинський владно зупинив його:
– Стоп. Не смій. Рано. Відріж спочатку шматочок качечки. Вона просякла своїм власним, ніжним, немов поцілунок коханої, салом...
– Ух! – крикнув Крамаренко.
– Ти її ріжеш, – епічно говорив Дубинський, – з неї аж тече прозоре, ароматне золоте сало.
– Та чого ж ти чекаєш?! – визвірився Крамаренко на Рухляка. – Ріж, тобі говориться!
– Чекайте! – запально відрізав Дубинський. – Приготуйте тонко настругану, сильно засмажену в качиному салі картошечку. Тепер беріть у руки чарки. Перехиляйте – р-раз!
Всі перехилили в рот повітря.
– Підождіть, не ковтайте! – гаркнув Дубинський. – Затримайте її трохи в роті. Так. Ковтайте. Тепер переживайте. Переживайте. Що почуваєте?
– Почуваю, – заверещав Рухляк, – як вона, стерва, тисячами пекучих голочок залоскотала мої кишки.
– Тепер, – командував Дубинський, – настромлюйте на виделку шматочок качечки. В рот – гам! Не поспішайте. Смакуйте ніжну качину шкірку, вона так віддано хрускотить у вас на зубах.
– Стійте! – крикнув Крамаренко. – Обмакнімо шматочок хліба в качине сало!
– Правда, – ухвалив Дубинський. – Тільки не забудьте покласти зверху окрайчики засмаженої в маслі, тонко нарізаної, рум'яної пахучої картопельки.
– Вона засмажена так прекрасно, що хрумтить на зубах.
– Йолопи! – Рухляк майже в нестямі підстрибнув і заметушився по кімнаті.
– Що таке?
– Та ми ж забули про підливу!
– Який тонкий, гострий, мов бритва «Золінген»[1], аромат маринованих слив!
– Не міндальничайте[2], хапайте ложку.
– І просто ложкою їх в рот; в рот!
– Р-раз! Р-раз!
– Чекай! – раптом зупинив цей незвичайний бенкет далекоглядний Крамаренко. І стало тихо. І запитав Крамаренко в'їдливо: – А скажи мені, будь ласка: якою ж мовою ти говоритимеш з німецькою консулихою?
– Що за дивне запитання? Звичайно, німецькою!
– Будь ласка, докажи.
– О, прошу. От: майне лібе фрау... Гіб мір айн... Гм... От чорт. Маленьке непорозуміння.
– В чім річ?
– Дрібничка. Я раптом згадав, що німецької мови ніколи й не знав.
– Так говори французькою. Консулиха знає й французьку.
– Ну, це інша річ. Французькою легше. Французькою буде так: «Мадам...» Хм... Несподівана перешкода.
– Яка?
– Я випадково не знаю французької мови.
– Так говори англійською. Я певен, що консулиха...
– Англійською? Будь ласка. Отак би зразу й казав. Е-е... Дір міс... Вірніше: «Дір містріс..» Ні, краще: «О, леді...» От чорт. Знову заскок.
– Який?
– Несподівано вискочила з голови.
– Хто?
– Англійська мова.
– Йолоп.
– Та це ж зовсім не по-англійському. Це по-українському.
– Утворімо невеличкий кооператив, – запропонував практичний Рухляк.
– Який?
– Мовний.
– А саме?
– Хай кожен вносить в діло свій мовний пай. Починаю. Кажи, Дубино: «Шер мадам».
– Шер мадам, – слухняно сказав Дубинський, звертаючись до старого стільця.
– Консулихо.
– Шер мадам консулихо, – повторив Дубинський.
– Нуз авон...
– Нуз авон, вуз аве, іль сон. Ні, не так.
– Без імпровізацій. Кажи: «Вір волен».
– Зер, – вніс Рухляк свій пай.
– Вір волен зер... А їхвіль найбільше...
– Ессен.
– Фрессен.
– Шанте! – закричав Дубинський в екстазі. – Манже! Невже ви не розумієте, громадянко консулихо? Українською мовою говориться тобі, буржуазне насіння: три українські студенти – же, тюа, іля – вір волен зер манже, шанте, фрессен, нарешті! Ну, жерти ми хочемо, мадам консулихо – зрозуміли тепер? Вір волен гам-гам.
Троє товаришів обступили стареньке, ні в чому не повинне крісло і старанно пояснювали йому дуже просту й зрозумілу життьову річ: що вони хочуть їсти.
– Чекайте! – гукнув Дубинський. – Чого ми турбуємось? Мова шлунка, як і мова кохання, не знає мовних і національних меж. Я їй графічно намалюю вареника. Же ву прі дивитись сюди своїми огидними баньками, стара відьмо.
І Дубинський пальцем почав креслити повітря.
– Вареник, компрене? Отак... отак... отак... Отак-о во. Тут так і так. Вареник. Вуз аве резон? Українішер фареннік.
Він переможно оглянув товаришів.
– Ви бачите: вона зрозуміла. Ось вона пішла по вареники.
– Вареники...
– ... в маслі…
– … в сметані…
– Ось вона принесла цілу миску.
– Я настромлюю вареника на виделку...
– Топлю його в золотому прозорому маслі...
– А тоді – в сметану його, мерзотника...
– І в рот!
– І в рот!
– Стійте, – глухо пропхав крізь забитий удаваними варениками рот маленький Рухляк. – Я більше не можу. Дякую. Наївся – оце поки.
1
Золінген – місто в Німеччині, яке уславилося виробництвом високоякісних ножів, ножиць і лез, його ім'я захищено як торгова марка.