Выбрать главу

– Ой!

– Що?

– Не можу намацати драбини.

– Тут же вона стоїть, біля вікна.

– Та де ж вона, чор-р-р...

Дубинський глянув униз. Драбини не було.

– Марусю, – трагічно сказав Дубинський. – Жодної драбини тут нема.

Маруся сплеснула руками.

– Неймовірно...

– ... але факт. Нова інтрига моїх невсипущих ворогів.

– Що ж робити? Ми загинули!

Звичайно, Дубинський і не думав гинути, але становище було серйозне. Злізти по карнизах або по ринві він не відважувався, важив-бо сімдесят два кілограми – і щохвилини ризикував гепнутись додолу. Вийти через головні двері було також небезпечно, бо до передпокою можна будо дістатися, тільки пройшовши кілька кімнат, де Дубинський міг випадково зустріти незнайомих йому людей.

«Ускочив», – подумав Дубинський і тихо прицмокнув.

– Що ж тепер буде? – безпорадно спитала Маруся. – Я не знаю, що ми тепер робитимем.

Та Дубинський був уже веселий і радісно-піднесений, мов дужий і меткий спортсмен перед небезпечним і тяжким змаганням.

– Найяскравіша зірко України! – сказав він урочисто. – Немає в світі такого становища, з якого Дубинський не найшов би виходу. У вас біля головних дверей англійський замок? Англійський! – твердо відповів він сам собі. – Отже, діставшись до передпокою, я зможу власноручно, без сторонньої допомоги відімкнути двері й вийти, а вийшовши – пристукнути їх, і вони вже будуть замкнені. Що з цього виходить? Що Маруся може спокійно лягати спати, а Дубинський... Дубинський не пропаде. Ну, ще раз – на добраніч. Ні-ні, в губи, в губи!.. Так. Амінь.

Він граціозно – на його думку – розшаркався, обережно протиснувсь у двері, зачинив їх і опинився в темній їдальні.

III

Блідий, зеленкувато-блакитний місячний серп допитливо зазирав у вікна і кидав на підлогу та стіни химерні білі плями.

«Місяць, кінець-кінцем, теж може іноді для чогось пригодитись, – подумав Дубинський. – Без нього пропав би. А так – нічого...»

Високо підіймаючи ноги, розмахуючи руками, похитуючись і раз у раз озираючись, він навшпиньках повільно попхався далі. Двері до суміжної кімнати були відчинені, і він увійшов туди. Тут було темно: віконниці були причинені. Долі лежала вузенька світляна смуга від лампи, що горіла в суміжній кімнаті.

– Ай, –вередливо пропищав у суміжній кімнаті тоненький голосок. – Я ще не хочу спати. В кімнаті навіть вікон не зачинили.

Ласкавий жіночий голос переконував:

– Коли Півник не буде слухняний, прийде величезний крокодил – і Півника з'їсть.

– А я йому голову одірву.

– Півнику!

– А чого ж він, чортяка, лізе? Я ж його не займаю.

– Півнику, соромно так казати.

– Тобі соромно, а мені не соромно. Я маленький.

«Хм... – посміхнувся Дубинський. – Логіка... Тепер, значить, звернути ліворуч, а там передпокій. Здається, небезпечна справа наближається до благополучного кін... О, чор-р-рт!!»

Дубинський мало не знепритомнів: він зачепив ногою стілець – і той негайно впав і загримів. Дубинському здалося, що цей грім чути принаймні кілометрів на п'ять радіусом.

Студент притаївся і, спинивши подих, став чекати.

– Хто там? – долинув стривожений голос із суміжної кімнати.

Дубинський вагався не більше двох секунд. Перше його бажання було кинутись скільки сили до передпокою, вистрибнути у двірі, перестрибнувши через паркан, утекти. Та коли б не пощастило, цей маневр загрожував грандіозним скандалом.

Тим-то Дубинський відваживсь на друге.

Не вагаючись, він підійшов до дверей освітленої кімнати і, прокашлявшись, поважно спитав:

– Можна зайти?

І зараз же злякався зухвалости свого вчинку. Але це був єдиний вихід.

– Ввійдіть, – відповів боязкий жіночий голос.

Ще пів секунди Дубинський вагався. Потім він рішуче відчинив двері і ввійшов до яскраво освітленої кімнати.

Біля невеличкого столика стояла з лампою в руці стурбована жінка. Поруч сидів рухливий хлопчисько з величезними сірими очима. Шалено дриґаючи ногами, він морщив упертий лоб і, висунувши згорнутого руркою язика, фарбував кольоровими олівцями якісь малюнки.

Побачивши Дубинського, жінка з полегшенням зітхнула і поставила лампу на стіл.

– Я дуже злякалась, – сказала вона з блідою посмішкою. – Двері замкнені, і раптом гуркіт.

– Вибачте, будь ласка. Я, здається, справді трохи запізно. Але я до вас у дуже важливій справі.

– О, прошу.

Привітний тон підбадьорив Дубинського.