– Ой!
– Що?
– Не можу намацати драбини.
– Тут же вона стоїть, біля вікна.
– Та де ж вона, чор-р-р...
Дубинський глянув униз. Драбини не було.
– Марусю, – трагічно сказав Дубинський. – Жодної драбини тут нема.
Маруся сплеснула руками.
– Неймовірно...
– ... але факт. Нова інтрига моїх невсипущих ворогів.
– Що ж робити? Ми загинули!
Звичайно, Дубинський і не думав гинути, але становище було серйозне. Злізти по карнизах або по ринві він не відважувався, важив-бо сімдесят два кілограми – і щохвилини ризикував гепнутись додолу. Вийти через головні двері було також небезпечно, бо до передпокою можна будо дістатися, тільки пройшовши кілька кімнат, де Дубинський міг випадково зустріти незнайомих йому людей.
«Ускочив», – подумав Дубинський і тихо прицмокнув.
– Що ж тепер буде? – безпорадно спитала Маруся. – Я не знаю, що ми тепер робитимем.
Та Дубинський був уже веселий і радісно-піднесений, мов дужий і меткий спортсмен перед небезпечним і тяжким змаганням.
– Найяскравіша зірко України! – сказав він урочисто. – Немає в світі такого становища, з якого Дубинський не найшов би виходу. У вас біля головних дверей англійський замок? Англійський! – твердо відповів він сам собі. – Отже, діставшись до передпокою, я зможу власноручно, без сторонньої допомоги відімкнути двері й вийти, а вийшовши – пристукнути їх, і вони вже будуть замкнені. Що з цього виходить? Що Маруся може спокійно лягати спати, а Дубинський... Дубинський не пропаде. Ну, ще раз – на добраніч. Ні-ні, в губи, в губи!.. Так. Амінь.
Він граціозно – на його думку – розшаркався, обережно протиснувсь у двері, зачинив їх і опинився в темній їдальні.
III
Блідий, зеленкувато-блакитний місячний серп допитливо зазирав у вікна і кидав на підлогу та стіни химерні білі плями.
«Місяць, кінець-кінцем, теж може іноді для чогось пригодитись, – подумав Дубинський. – Без нього пропав би. А так – нічого...»
Високо підіймаючи ноги, розмахуючи руками, похитуючись і раз у раз озираючись, він навшпиньках повільно попхався далі. Двері до суміжної кімнати були відчинені, і він увійшов туди. Тут було темно: віконниці були причинені. Долі лежала вузенька світляна смуга від лампи, що горіла в суміжній кімнаті.
– Ай, –вередливо пропищав у суміжній кімнаті тоненький голосок. – Я ще не хочу спати. В кімнаті навіть вікон не зачинили.
Ласкавий жіночий голос переконував:
– Коли Півник не буде слухняний, прийде величезний крокодил – і Півника з'їсть.
– А я йому голову одірву.
– Півнику!
– А чого ж він, чортяка, лізе? Я ж його не займаю.
– Півнику, соромно так казати.
– Тобі соромно, а мені не соромно. Я маленький.
«Хм... – посміхнувся Дубинський. – Логіка... Тепер, значить, звернути ліворуч, а там передпокій. Здається, небезпечна справа наближається до благополучного кін... О, чор-р-рт!!»
Дубинський мало не знепритомнів: він зачепив ногою стілець – і той негайно впав і загримів. Дубинському здалося, що цей грім чути принаймні кілометрів на п'ять радіусом.
Студент притаївся і, спинивши подих, став чекати.
– Хто там? – долинув стривожений голос із суміжної кімнати.
Дубинський вагався не більше двох секунд. Перше його бажання було кинутись скільки сили до передпокою, вистрибнути у двірі, перестрибнувши через паркан, утекти. Та коли б не пощастило, цей маневр загрожував грандіозним скандалом.
Тим-то Дубинський відваживсь на друге.
Не вагаючись, він підійшов до дверей освітленої кімнати і, прокашлявшись, поважно спитав:
– Можна зайти?
І зараз же злякався зухвалости свого вчинку. Але це був єдиний вихід.
– Ввійдіть, – відповів боязкий жіночий голос.
Ще пів секунди Дубинський вагався. Потім він рішуче відчинив двері і ввійшов до яскраво освітленої кімнати.
Біля невеличкого столика стояла з лампою в руці стурбована жінка. Поруч сидів рухливий хлопчисько з величезними сірими очима. Шалено дриґаючи ногами, він морщив упертий лоб і, висунувши згорнутого руркою язика, фарбував кольоровими олівцями якісь малюнки.
Побачивши Дубинського, жінка з полегшенням зітхнула і поставила лампу на стіл.
– Я дуже злякалась, – сказала вона з блідою посмішкою. – Двері замкнені, і раптом гуркіт.
– Вибачте, будь ласка. Я, здається, справді трохи запізно. Але я до вас у дуже важливій справі.
– О, прошу.
Привітний тон підбадьорив Дубинського.