З їдальні линув смачний запах супу.
– Варю, – плакав Дубинський, – Варю, де ж котлети? Ви, здається, сьогодні умовились заморити мене голодом. З самісінького ранку чекаєш цього більш ніж злиденного обіду – і от вам... Голодуєш цілими днями, як індус. Коли тобі важко годувати мене, я можу поїхати... далеко-далеко... До Аргентини абощо. І коли я там конатиму... я все-все прощу тобі. Я помру зі словами благословення на вустах. Завтра я вже й поїду. А зараз – дайте мені хоч шмат хліба, щоб не охлянути до завтра...
Входила сестра з півдесятком котлет на тарілці.
– До біса котлети! – ображено кричав Дубинський. – Підлабузитись хочете? До біса! Не хочу милостині! Культ шлунка... Жуйні тварини...
– Божевільний, – ображалася сестра й виходила.
– Ва-арю, – жалісно співав Дубинський. – Дай мені, голубко, пару котлеток. Охляв я... Голодую...
II
Коли вдома нікого не було, крім Дубинського, що байдужо розглядав стелю своєї кімнати, у вікно хтось постукав.
– Хто? – позіхнув Дубинський.
– Хто! – передражнив хтось на вулиці. – Японський імператор.
– Такого не треба.
– Дубино, не строй дурня. Це я, Рухляк. Відчиняй гостинні покої.
Дубинський навіть не поворухнувся.
– Подзвони, – безбарвно сказав він, позіхаючи.
Зараз же після цього протягом п'яти хвилин у помешканні одчайдушно, надсадно тріпотів і колотився, як у лихоманці, електричний дзвоник.
– Не відчиняють! – жалісно долинуло з вулиці.
– Нема нічого дивного, – позіхнув Дубинський. – Бо нікого нема дома. А втім, можна ввійти через двір. Там хвіртку замкнено на гачок, але ти можеш видертись на дерево, виламати дрючок і відчинити.
– Дрючок я маю! – скажено гукнув Рухляк. – Відчиняй вікно, диявол. Лізти буду. Слухай, мавзолей, – продовжував він, увалюючись у хату, – я зараз розлютований. І моя поява з оцим дрюком...
– Не говори так, Рухлячок, – тихо перебив Дубинський. – Не можна. Соромно.
– Чому?
– Так. Не такий час, щоб жартувати. Скрізь культ шлунка, якісь жуйні тварини, міщани, гидота...
Рухляк похитав головою:
– В носі колупаєш?
– Колупаю, – відповів Дубинський з упертістю запеклого злочинця.
– На кроваті вилежуєшся?
– А де ж мені накажеш вилежуватись? На підлозі, чи що?
– Хм, – сказав Рухляк. – Погані наші справи.
З виглядом досвідченого лікаря оглянув Дубинського, його кімнату, де панував неможливий хаос, і твердо констатував:
– Ти запарився.
– Га?
– Ти, кажу, запарився. Запарився і через те залежався. До того залежався, що... хм!.. уже пахнути починаєш. Тобі конче треба провітритись.
– Я провітрююсь, – туманно признався Дубинський.
Маленький Рухляк зненацька спалахнув і вибухнув, мов магній:
– Нам треба мандрувати.
– Мандруй, – уникливо відгукнувся Дубинський.
– Не «мандруй», а вдягайся. Гайда до Крамаренка – радитись. Мені спало на думку проїхатись пароплавом по Дніпру. Завтра ми можемо виїхати.
Обличчя Дубинському перекривилося нелюдською гримасою:
– Та ні, навіщо ж завтра? Краще вже згодом колись. На Різдво, чи що. Або на Великдень. Гарно тоді на пароплаві... Дзвони, пташки, струмочки, травичка...
– Петер, одягайсь! – наказав Рухляк. – Моментально.
– Та я, власне, не знаю навіть, де мої черевики.
– Один на столі, біля прес-пап'є, другий – на вікні. Ну!
– Чекай, – сказав Дубинський. – Я згоден. Давай тільки трохи спочинемо.
Рухляк обурився.
– Дубинський, одягайся! Інакше – бачиш оцей глек з водою?
– Свіжа, – відгукнувся Дубинський, натягуючи черевики. – Пий, коли хочеш.
III
Здоровенний поет Крамаренко сидів на канапі і, зосереджено висолопивши язика, лагодив музичний ящик.
– Ага, – привітався він з приятелями, знімаючи з носа вузькоокі бабусині окуляри, прив'язані якимись дивними мотузочками до його вух. – Добре, що ви прийшли. А я хотів уже йти до вас. Річ у тім, бачите, що нам треба провітритись.
– Чекай! – ляпнув себе по стегнах Рухляк. – Звідки ти довідався?
Обличчя Крамаренкове засяяло гордістю:
– Нізвідки. Сам додумався.
– Та чи ж знаєш ти, бузувіре, що ми з Дубинським того й прийшли до тебе, щоб порадитись про маленьку мандрівочку пароплавом?
Крамаренко раптом застрибав на місці, захоплено загуркотів і весело замахав руками, наче дивовижний гладкий птах, що намагається полетіти.
– Ах ви ж чорти! З-під самого носа ідею вкрали. Це ж саме і я придумав. Тільки... хм!