На лице йому набігла весняна хмарка.
– Треба купити сосисок, – заклопотано й серйозно сказав поет. – Якнайбільше.
– Сосисок? Навіщо? Чому саме сосисок?
– Так, – повчаюче відповів Крамаренко. – Щоб їсти. Багато сосисок треба.
– О, люди! – вистогнав Дубинський. – Не люди, а звірі. Формений культ шлунка. А душа людська, про яку...
♦
... Ухвалили їхати до найближчої пароплавної пристані велосипедами, потім пароплавом проти води до Києва, а звідти додому – залізницею.
– Речей треба брати якнайменше, – тоном досвідченого мандрівця радив Крамаренко. – Я тут ось у «Червоних квітах»[5] вичитав. Тут є список: барометр, термометр, хустка до носа, рушниця, касторка, шпильки, нічні пантофлі, електрична лампа, антена. Ну, далі пішли дрібниці: намет, хідді[6], еліксир для волосся, полиця для книжок...
Рухляк доклав великих зусиль, щоб умовити його не брати з собою цих речей, без яких самовідданому мандрівцеві все ж таки можна було обійтись у дорозі.
IV
Але барометром Крамаренко не поступився.
В дорозі він почепив його на мотузці через плече, і коли друзі обережно натякали, що від інструмента нікому нема жодної користи, лютував, як гірський ураган, доводив, що його товариші – варвари, що гальмують переможний хід культури, і кричав, що хтось хоче його обдурити.
Крамаренка ніхто й не думав обдурювати, але барометр піддурював мандрівників раз у раз: коли на його загадковому обличчі весело реготало сонце, приятелі похмуро місили ногами подорожню грязюку, проклинаючи «цей паршивий дощ»», тягли за собою неймовірно важкі велосипеди, бо до коліс прилипло по два пуди розмоклої глини.
– Нічого, – підбадьорював Крамаренко товаришів. – Це дурниці. Я певен, що незабаром прогляне сонечко. Повірте ви вже мені, старому, досвідченому мандрівцеві.
І коли другого дня, пошматувавши важку тканину хмар, весело посміхалось сонце, проклятий інструмент кректав, рипів і зловісно пророкував хуртовину.
– От бачите, – радів Крамаренко, потай переводячи стрілку барометра на «ясно». – Я ж вам казав, що буде сонечко. Гальмуй. Їсти хочу.
– Знову жерти, – хлипав Дубинський, що встиг уже з'їсти шість бутербродів. – Не люди, а свині якісь.
– Буря з дощем, – рипів барометр.
Жодна брехня не минає безкарно: барометр, кінець кінцем, загинув.
Скажено мчали з гори. Крамаренко побачив у долині небезпечний заворот і, не затримуючи ходу, обернувся назад – попередити друзів про небезпеку. В ту ж мить він загубив педаль, шкереберть гепнувся додолу, дав сторчака, злетів у рівчак, переламав кермо і безнадійно потрощив барометр.
Керма було жаль, але загибель барометра викликала таке захоплення в Рухляка, що навіть Дубинський, який до всього ставився з філософською байдужістю, почав потирати руки і в'їдливо захихикав.
Після цього він знову вдягнув кам'яну машкару[7] і байдуже дивився вдалечінь, мурмочучи раз у раз прокльони на адресу жуйних тварин.
Крамаренко лаявся, мов чотири візники, що посварилися за єдиного пасажира; бив себе в груди величезним волохатим кулаком і присягався, що тепер для нього весь літній відпочинок після напруженої зимової роботи пропав безповоротно.
Ніхто йому, проте, не вірив.
V
Приїхали до пароплава радісного рожевого ранку.
Весело посміхалося дбайливо виголене молоде сонце, вигравало золотими монетами під веслами численних білих човнів.
Свіжий, бадьорий вітрець випинав молоді пружні груди.
Люди стрибали скрізь, наче виконували якийсь вакхічний танок, купували квитки, тягли речі, розвантажували, одчайдушно розмахували руками й ногами, гукали, свистіли, реготали, хапалися за голови, загрожували, прощалися і лаялися так, що Рухляк сказав, що це нагадує йому літературний диспут.
За пів години Рухляк з Крамаренком уже стояли на борту пароплава і, спершись на поруччя, безтурботно пхакали цигарками.
Дубинський тим часом сидів унизу, в буфеті, та ображався, що до чаю дають такі маленькі бутерброди.
– Подивись-но, – сказав Рухляк, смикаючи Крамаренка за рукав. – Яка гарна жінка.
– Де? – зацікавився Крамаренко.
– Ондечки. Біля тієї коняки.
Синьоока, дуже гарна блондинка стояла біля візника і, чарівно посміхаючись, розмовляла з літньою людиною в окулярах, дуже подібною до лікаря.
– Чорт забери! – зітхнув Крамаренко. – Коли б не моя проклята соромливість, не знаю ще, яку насолоду послала б мені доля. От Дубинський – то зовсім інша річ. Треба було б сказати йому.
5
«Червоні квіти» – ілюстрований двотижневик для дітей дошкільного віку, виходив у 1923-1931 роках.