За спинами приятелів нерухомо стала безнадійна постать Дубинського й похмуро виголосила:
– Був зараз у буфеті. Жеруть люди, смокчуть чай, огидно плямкають. Нема того, щоб милуватися сонцем, річкою, природою. Формений культ шлунка.
– Дубинський, – лукаво посміхнувся Рухляк, – хочеш бачити найпрекраснішу жінку з усіх, яких доводилося тобі зустрічати за все твоє бурхливе життя?
– Де-де? – затанцював Дубинський, хапаючи Рухляка за плечі й зазираючи йому в очі.
– Очі сяють, мов ті прожектори, – задекламував Рухляк. – Брови – зломи блискавиць. Посміхається....
– Рухляк! – закрутився Дубинський. – Де? Ну, покажи ж, свиня!
– Вуста червоні, як кров, – байдуже продовжував Рухляк, безтурботно дивлячись на гладку, огрядну перекупку. – Пиріжок їсть...
– Рухляк, не строй дурня! Де вона? Ну покажи, любчику!
– Пиріжок їсть і плямкає. Огидно, але не дуже. Формений культ шлунка. Нема того, щоб природою милуватися...
– Йолоп!
Рухлякові стало жаль Дубинського.
– Дубино, дивись на мій палець.
І він добродушно повернув указівний палець у той бік, де стояла прегарна жінка.
– А-ах! – присів Дубинський.
І колишній Дубинський зник назавжди.
Народився новий Дубинський.
І відзначив він своє народження так: збіг з пароплава, задиркувато запалив цигарку й почав театрально прогулюватись навколо прекрасної жінки, гордо відсунувши кепі набакир і виспівуючи якогось вибагливого мотивчика.
– Залицяється Дубинський, – хихикнув Рухляк. – На півня похожий. І дасть же бог людині...
VI
Оглушливий гудок пароплава, стурбована команда капітана – і матроси налагодилися знімати сходи.
Гарна жінка заметушилась, загубила брошку і почала прощатись з літнім громадянином. Вони кілька разів палко поцілувалися (Дубинський в цей час обурено танцював за їхніми спинами), а в літнього громадянина навіть блиснули на очах сльози.
– Так ти ж пиши, моє сонечко, – сказав він зворушливо. – Телеграфуй, вітай.
– Я на тебе чекатиму, Котику, – привітно посміхнулася жінка. – Ну, до побачення. Пора.
Не встигла вона відвернутися, як похоронне обличчя літнього громадянина раптом засяяло широчезною посмішкою щастя й радости. Він безтурботно висмикнув з кишені носову хустку й почав безжурно обмахувати нею сміхотливе обличчя.
«Ач, старий чортяка, – подумав Дубинський. – Мабуть, мріє про той час, коли знову побачить її».
Дама обернулась.
Обличчя дідкове раптом потемніло, захмарилось, і дві непрохані сльози набігли йому на очі. Він зараз же одвернувся, єхидно підморгнув сам до себе, підбіг до дами, клюнув її в руку і потім довго сякався.
Заклекотіло, засвистіло, зашипіло внизу біля корми. Повільно попливла убік пристань – і пароплав, весело відмахуючись колесами, бадьоро побіг проти води. Малесенька постать дідкова довго помахувала білою хустинкою.
– Слухайте, хлопці! – гукнув захоплено Дубинський, підмітаючи до друзів. – Я, здається, закохався!
Потім з гримасою нелюдського жаху, вилупивши очі, зазираючи в обличчя друзів, зловісно зашепотів, наче виказував якусь жахливу таємницю:
– Чоловіка кохає... Цілувались. До такої спробуй тільки підійти... А я – нічого. Штовхнув, попрохав пробачення – вона посміхається. Хоч би оком моргнула.
– Тобі й книги в руки, – відповів Крамаренко.
Дубинського не можна було впізнати. Встиг злітати кудись до машинового відділу, почистити там черевики; гарненько зачесався і цілий ранок наспівував веселих пісеньок, намагаючись ходити так, щоб не було видно лати на ризикованому місці.
Та дарма.
Жінка здавалася неприступною.
Удвох з якимсь хлопчаком вона сиділа на лаві, неуважно вдивляючись в зелені береги. Хлопчисько з насолодою уминав цукерки, а вона ніжно гладила його по голові.
У Дубинського склався, очевидячки, якийсь одчайдушний план. Він одірвавсь од поручнів і рішучим, твердим кроком попрямував до дами. Але на півдорозі раптом зупинився й почав зав'язувати мотузок свого черевика.
Потім випростався, почухав потилицю і, махнувши рукою, пішов просто в левову пащу.
– Хлопчик... – сказав він, показуючи на ласуна.
Той задоволено заіржав.
– Синочок ваш... Симпатичний. Напевне, перший учень в усій групі.
Жінка знизала плечима і, посміхнувшись, одвернулась.
Дубинський постояв пів хвилини, похнюпивсь і безнадійно відійшов.
– Не можна... – хрипко сказав він приятелям. – Неприступна. Чоловіка кохає. Ах, свинство!
Став він відтоді сумно-мрійний, похмуро зводив очі до неба, зітхав і, розчаровано балакаючи сам до себе, розводив руками з виглядом розгубленим і загадковим.